Краса вимагає жертв

Глава 10

Моє прощання з родиною було коротким. Мейбел пустила сльозу й побажала удачі, дядько холодно обняв і повторив усе за нею, майже слово в слово. Джесіка потиснула мені руку й несміливо попросила, щоб я надіслала їй чогось цікавого з Чикаго.

-Може, щось із прикрас, чи… - вона запнулась і почервоніла.

Це вперше, коли сестра про щось просила мене. Тому я додала:

-Я не забирала деякі сукні. Вони твої.

Джесіка почервоніла ще сильніше.

-Дякую.

Що ж, принаймні, із сестрою ми розійшлись цілком пристойно.

Дорогою я попросила візника проїхати повз будинку, який винаймала родина Ленман. Хотілося ще раз побачити Роберта. Не підходити й не говорити, а тільки мовчки попрощатись із тим, кого я кохала.

Заради нього я й зараз із радістю покинула б усе.

Але біля будинку не було нікого, і я, сумно зітхнувши, послала в його бік тисячу своїх поглядів і поцілунків (останні, звичайно, тільки подумки).

Ніякого відчуття піднесення чи передчуття чогось неймовірного. На мене чекає Чикаго, але чи правильним є рішення поїхати туди, і чи принесе воно мені щось добре? І чи можливе подібне тепер для мене, утриманки лихваря?

Адам зустрів мене стримано. Я боялась його надмірної активності у прояві почуттів, але він ніяк не виказував радості, і взагалі, здавалось, йому байдуже, тут я чи ні.

Дивно, але я почувалась ображеною. Бо ж напередодні він поводився інакше.

-Ти справді хочеш найняти мене, як служницю? – запитала я, коли двері його кімнати зачинилися за мною.

Він звелів привести мене саме сюди. Цікаво, чи призначалась для мене взагалі окрема кімната?

-Ні. Ти цього боїшся?

Адам уже стояв до мене спиною, розбираючи якісь папери. В його голосі чулося глузування.

Я не знала, що відповісти. Найгірше в моєму житті вже сталося, тому чи можна ще чогось боятися?

Адам відповів, не повертаючись:

-Це єдиний привід забрати тебе від дядька й повезти у Чикаго.

Він перестав шелестіти паперами та звернув увагу на невеличкий чемодан на підлозі поруч зі мною.

-Це увесь твій посаг?

-Так. Нам довелося продати багато чого, щоб розплатитись із боргами.

-Гаразд, купимо тобі нове в Чикаго.

Він не розмовляв зі мною, доки готувався до від’їзду. Я помітила, що тієї служниці, про яку велася розмова з дядьком, вже не було. Але всі інші слуги лишалися в Нью-Тауні. Я та візник – от і вся компанія для Адама.

Уже коли ми опинились удвох у кареті, і та рушила, він ухопив мене обома руками й притис до себе. Раптово став із холодного пристрасним, яким був раніше.

Я не могла сказати, що цей Адам подобався мені більше. Але таким я його вже хоч трохи знала.

-Ти ж ніколи не була в Чикаго?

Він нього пахло приємно, майже так само, як і тієї ночі. Якби тільки не Роберт, хтозна, я могла б закохатись…

-Бувала давно, ще малою. Батьки двічі чи тричі возили нас із Джесікою туди.

-Це прекрасне місто. Я люблю його найбільше з усіх в Америці.

Він почав розповідати про Чикаго, його вулиці, ресторани й крамниці, у яких ми обов’язково побуваємо. Я зігрілась у його обіймах і згодом заснула під повільне похитування карети та тихий, присипляючий голос Адама.

Напевне, таким він усе ж подобався мені.

Ми їхали довго. Дорога видалась цікавою. Ми зупинялись кілька разів, щоб перекусити, і Адам пригощав мене їжею, якої ми з батьками багато років не могли собі дозволити. Час від часу він обіймав мене, брав за руку і в цілому поводився так, ніби ми були молодятами. Мені це подобалось, але десь глибоко всередині жила туга за Робертом і всім прекрасним, що було між нами.

Чикаго й справді захопило мене у вихорі різних людей, великих будинків, купи яскравих вітрин. Я забула про всі життєві проблеми, варто було лише нам заїхати в місто. Радість, відчуття, ніби повернулося дитинство, захопило мене з головою, і я занурилась у це, нове й прекрасне.

Адам мав у Чикаго великий двоповерховий будинок, у якому жила його старша сестра з чоловіком та двома дітьми. Мене налякала перспектива зустрічі з його родиною, але він заспокоїв, сказавши, що зараз усі четверо поїхали до Англії у справах. Будинок пустий, і в ньому немає нікого, окрім слуг.

-Сестрі байдуже до мого особистого життя і того, з ким я тут буваю – сказав він – Вона не дуже мене любить, та цей будинок належить мені так само, як і їй.

Тоді я й зрозуміла, чому Адам не брав із собою слуг. В них просто не було потреби, бо його сестра мала їх з десяток, якщо не більше. На диво, жоден з тих людей, які займались нашими речами і всім іншим, не дивився на мене довше хвилини. І жодного засуджуючого погляду я не зловила.

Невже їм справді байдуже? Чи може, до мене тут перебувало стільки жінок, що для них вони усі на одне лице?

Пізніше, коли ми лишились удвох, Адам відповів на моє німе запитання.

-Так, їм все одно. Я можу робити, що хочу. Від мене вимагається тільки платити їм за роботу, а в цьому ніхто з нас, господарів, їх не ображає.

Ейфорія спала, і тепер мені стало незручно лишатись із ним наодинці. Ще й знову почав повертатися той, суворий і діловий Адам.

Дещо лишалось нез’ясованим, і я мала прояснити це зараз.

-Скільки часу я відпрацьовуватиму борг?

Я чекала, що Адам образиться або розсердиться, та він мовчки вказав мені на стілець за круглим, маленьким столиком, вкритим білою скатертиною.

А потім назвав суму, яка залишалась за мною.

І саме тоді я зрозуміла, настільки катастрофічним було моє становище. І в фінансовому, і в усіх інших сенсах. Я не просто на утриманні чи в залежності. Я в справжній кабалі.

Адам мав би самовдоволено посміхатись, так, як тоді, коли ми говорили про гроші. Але ні. Він тільки знизав плечима та зітхнув.

-Я засмутив тебе?

-Та ні…Просто думаю, за що мати так ненавиділа мене? Чому хотіла віддати заміж із величезними боргами й приховала справжню суму? Певна, навіть дядько її не знає.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше