Глава 9

-Випийте ось. Вам стане легше.

Відчувши різкий запах алкоголю, я повернулась у реальність.

Я сиділа, вкрита теплою ковдрою, на дуже м’якому, приємному ліжку. Розірвана сукня кудись поділась, натомість, на мені було щось на кшталт халату. Тепло оточувало, захоплювало в полон, і я не втекла б, навіть якби це було ліжко Генрі Блумберга.

Адам Джонс. Той, хто хотів купити мене за батьків борг.

Він сидів поруч і тримав у руці бокал із червоною рідиною. Саме вона так пахла. Вино.

Тікати. Це підказав мозок. Але як можна вирватися з теплого полону й піти знову на холод?

-Де я? – мій голос звучав, наче з бочки глухо, трохи хрипло.

-У мене вдома – пан Джонс посміхнувся, але не так, як це роблять гостинні господарі. Швидше, це посмішка мисливця, який роздивляється спійману здобич – Ви ж самі сказали: куди завгодно.

Він простягнув мені бокал.

-Ось, випийте. Це необхідно, інакше захворієте.

-Я не п’ю.

Дивно! Бажання тікати зовсім зникло. Його змінила абсолютна байдужість до всього, окрім прагнення лишатись у теплі.

-Це потрібно для лікування й доброго самопочуття.

Так, справді. Дядько теж пив, напевне, в періоди, коли відчував найсильніший біль, і спогади робилися найболючішими. Може, й справді допомагає?

Роберт покинув мене. Він повернувся до своєї дружини, забравши в мене все, а потім викинувши на смітник, як непотріб. У ці хвилини я розуміла дядька, як ніхто. Ночі, проведені разом із містером Ленманом, були чарівними, і це все, що тепер лишалося. Спогади.

Я здригнулась, думаючи, що дядько теж міг згадувати про мою матір у такому самому ракурсі.

Алкоголь виявився приємним на смак, хоч і трохи обпікав горло.

Але полегшення не прийшло. Усвідомлення того, що я змарнувала певний час свого життя й віддала серце тому, хто того не заслуговував, повисло каменем.

Джонс мовчки спостерігав за мною. Його очі блищали, та в мене не з’являлось ані почуття незручності, ані сорому. Нічого.

-Де моя сукня? – запитала я, повертаючи йому бокал. Судячи з виразу обличчя, він оцінив те, що я випила все за раз.

-У вітальні на стільці. Вона у жахливому стані, тому я знайшов для вас дещо інше, тепліше й…гм…ціліше.

Дивно. Кров починала швидше рухатись у жилах. Схоже, це від тепла та алкоголю. Виходить, поєднання обох цих речей у будинку малознайомого чоловіка не таке вже й страшне. Хоча…мозок ще продовжував посилати сигнали про небезпеку, і, нарешті, один із його доводів видався досить розумним.

-Ви…перевдягали мене? – запитала я, інстинктивно загортаючись у ковдру.

Адам Джонс посміхнувся, як мисливець, що задоволено спостерігає за тим, як здобич борсається у капкані.

-Ні. Це зробила моя служниця. Я не настільки непорядний, як ви думаєте, міс Піллз. І привіз вас сюди тому, що знайшов у жахливому місці. Таким шляхетним панянкам не пристало тинятися по нетрях, ще й надвечір.

-Не називайте мене шляхетною – відрізала я. Шляхетні дівчата не стають коханками одружених чоловіків і не довіряють їм настільки, щоб вірити у ймовірність розлучення – Напевне, ви вже теж чули…

-Що саме?

Зараз я думаю, що алкоголь розв’язав мені язика. Інакше я ні за що не наважилась говорити з Адамом. Швидше, просто подякувала б і забралась геть із його дому. Але цей вечір вирішив моє майбутнє та кардинально змінив усе життя.

-Про мене…та містера Ленмана…

Дивно. Здавалося, сліз більше не лишилося, але вони продовжили литись.

Повернувся біль у руках, і я згадала, що розбила їх у кров.

Дивно. Хтось дбайливо перебинтував їх. Пов’язка не дуже тисла, хоч і просякла кров’ю.

-Може, й чув – Джонс відвернувся від мене та схопив пляшку червоної рідини, що стояла на столі – Я не дуже вірю в чутки. Але, якщо це дійсно правда, мені шкода вас, Сузан.

Він розвернувся й поглянув на мене. Прямо в очі, так проникливо й відверто, що мало не вивернув душу зовні.

-Шкода, що ви віддали серце такому мерзотникові, як Роберт Ленман. Хоча могли б жити краще, якби тільки пристали на мою пропозицію.

Його обличчя смикалось, ніби він дуже переживав і говорив щось надважливе.

-Я ніколи б вас не образив і не покинув так, як це зробив він.

-Ваша пропозиція? Стати коханкою?

Тепер останнє слово вже не лякало, більше того – мені було байдуже. Абсолютно та остаточно.

-Але хіба він не пропонував те саме?

-Ні. Я просто хотіла цього.

-Але ж нічого взамін не отримали – блиснув очима пан Джонс – Нічого, окрім купи проблем та відчуття, ніби вами скористалися й викинули, як непотріб.

Звідки він знав? Я могла б сперечатись далі, але не хотілося. Тим більше, що це була б розмова заради розмови.

-Тоді треба ще випити – сказав мій співрозмовник, повертаючись до пляшки.

-Я не п’ю, містере Джонс.

-Називайте мене Адам. Не раджу опиратись. Мені теж розбивали серце, і я добре знаю найкращі ліки від цієї недуги.

Він простягнув мені бокал, і я – ні, моя рука – взяла.

-Хочете сказати, що алкоголь допомагає? – запитала я.

-Не тільки – Адам (подумки я вже називала його так) знову блиснув очима – Але це гарний засіб, щоб забути про проблеми, хоч і тимчасово.

Я роззирнулась. Кімната виглядала досить пристойно. В очі впадали дорогі речі, які виблискували позолотою.

-Я мушу відвезти вас додому. Хоча вже занадто пізно – сказав Адам.

-Я не поїду додому. Дядько ненавидить мене.

Ситуація виглядала незрозуміло. Здоровий глузд перемагав. Мозок запевняв, що я мушу повертатися, це необхідно, навіть якщо дядько битиме нагайкою.

Я випила напій у бокалі. Зробилося жарко, тому довелося скинути ковдру.

Хоча від погляду Адама захотілося заховатись у неї знову. Та я не зробила цього, бо в ту хвилину байдужість до всього перемагала здоровий глузд.

-Але лишатись тут небезпечно. Для вас. Вашої репутації.