Глава 8

Тиждень я просиділа вдома, очікуючи на записку від Роберта. Зазвичай його донька приїздила на день-два, так він розповідав. Але цього разу її приїзд затягнувся.

Дядько стежив за мною разом із Мейбел та ще кількома слугами. Вони спостерігали за усім, що я робила, може, навіть підслухували під дверима. Я робила вигляд, ніби нічого не помічаю, поводилась тихо й нікуди не ходила.

Ввечері після візиту Каміли я не могла заснути. Її обличчя, очі, сповнені болю й гіркоти, сумний погляд...

Я бачила себе такою, якою могла б стати, якби Роберт покинув мене. І боялась, що припускаю можливість цього.

За наступні дні нічого не змінилось. Роберт не давав про себе знати, і слова його дружини снилися мені щоночі. Згодом я почала боятись лишатися сама в темряві й не гасила свічі, лягаючи спати.

Найгірше, що невідомо, як поводитись. Чи чекати чи впасти у безодню відчаю?

Для останнього немає причин, хіба ні? Я повинна довіряти коханому. Каміла не права, Роберт кохає мене й не пише, напевне, через якісь складнощі у родині. Може, він уже повідомив про розлучення, і ця жінка не випускає його з дому та контролює кожен крок.

Думка про те, що вона може ніколи не дати йому розлучення й залишити мене у статусі вічної коханки, вже не так лякала. Як можна боятися тих прекрасних відчуттів, які подарував мені коханий? Як можна відмовлятися від них тільки через наявність законної дружини? Я була готова й далі підтримувати це, хоч усе життя, нехай дядько та інші зречуться мене.

Щоранку я говорила собі, що все неодмінно буде добре, може, навіть уже сьогодні. Я плекала в собі віру, надію та любов, і не збиралась відмовлятись від них.

Головне – побачити Роберта, запевнитись, що мої чекання не марні, він кохає мене, і ми обов’язково будемо разом. Я б утекла з ним, поїхала вже зараз, назавжди відкинувши усі правила поведінки пристойної дівчини.

Тієї неділі я не поїхала до церкви, бо чекала звістки від Роберта. У чеканні я передивлялась свої сукні та думала, що візьму с собою, якщо доведеться тікати з ним.

Мої думки перервав стукіт у двері.

-Сузан? Ви там?

Дядько? Раніше він ніколи не стукав до мене, зазвичай це робила Мейбел.

-Відчиніть, негайно, я мушу поговорити з вами!

Дядько швидше не стукав, а гатив з усієї сили.

Я похолола.

Невже довідався? Невже надійшла записка, він перехопив її, прочитав, і тепер неодмінно замкне мене вдома?

Я би втекла у вікно, та не мала достатньо сміливості, тому довелося відчинити.

Дядько влетів до кімнати, наче вихор. Його розчервоніле, наче від довгого, швидкого бігу обличчя лякало мене.

-Сузан! – дядько зупинився, помовчав, і раптом підійшов, майже впритул, і поглянув на мене – Скажіть, де ви бували, та куди ходили останніх три тижні?

Я відразу все зрозуміла й знітилась.

Хто? Хто міг йому сказати?

-Сьогодні я зустрів Мілдред, вашу подругу, у якої ви ніби-то ночували. Вона справлялась про ваше здоров’я, бо не бачила вас вже більше місяця. У церкві теж сказали, що ви не приходили туди вже більше трьох тижнів. Де, Сузан? Де ви проводили час?

Я мовчала. Схоже, мене викрили, і реальність ситуації з непевністю мого теперішнього стану поставали переді мною.

-Мовчите? А я скажу, де ви були! - дядько раптом схопив мене за плечі й стиснув так сильно, що я мало не скрикнула від болю – Мені сказали, що бачили вас під руку із Робертом Ленманом! Із цим шахраєм, який не може жити довго в жодному місті, бо всюди зваблює та кидає таких молодих дуреп, як ви!

Дядько все тряс мене за плечі, кричав, бризкав слиною, а я не знала, що відповісти.

-Мені сказали, що бачили вас біля якоїсь квартири, одного й того ж самого місця, куди ви ходили і де проводили ночі, як справжня шльондра! Я чув, що тут була його дружина, вона приходила сюди до вас, отже, все очевидно!

Він вдарив мене в обличчя долонею. Не дуже сильно, та все одно боляче. Відпиратись не було сенсу, і я не збиралась цього робити.

-Так, це все правда, дядьку. Але неправда те, що ви сказали про Роберта, бо я кохаю його…

-Кохаєте? І що вам з того? Думаєте, зможете щось отримати?

-Так, він теж кохає мене та скоро розлучиться зі своєю дружиною…

-Це він вам так сказав? Сузан, невже ви не читаєте газет? Невже ви не чули про зваблену ним дівчину у Філадельфії? Він покинув її вагітною, коли злякався дуелю з її батьком. Така історія повторювалась ще декілька разів. Він задурив вам голову, і ви повірили, наче справжня шльондра!

Я хотіла заперечити, хотіла захищати своє кохання до останнього, але дядько не дав сказати й слова.

-Ваша мати теж казала, що кохає – говорив він, не зводячи з мене очей – Казала, а потім вийшла за мого брата. Вона морочила мені голову, присягалась, що все життя кохала тільки мене, змушувала дурити брата, вашого батька! Я змарнував на неї стільки років, хоч вона й робила аборт, коли була вагітною від мене. Вона народжувала тільки від Фіцпатріка.

Правда виявилась настільки жахливою, що я знову не знайшла, що відповісти.

-І що мені робити тепер із вами? – дядько пустив мене і ходив по кімнаті, з кутка в куток. Тільки тоді я помітила, яким невеликим на зріст та вайлуватим він був, настільки невпевненим у собі виглядав.

-Я ж ваш опікун? Я взяв на себе відповідальність за вас, хоч і не хотів. А тепер все місто говорить, що ви віддались Роберту Ленману, як шльондра, що ви аж ніяк не неприступна красуня, за яку себе видавали.

-Не називайте мене так, дядьку, прошу вас…

-Це не я, це все місто вас так називає! Той негідник обдурив вас, він шахрай, бо втік із Філадельфії, де батько тієї дівчини викликав його на дуель. Тепер я, як ваш опікун, мушу теж викликати його?

-Досить – мені хотілося затиснути вуха руками. Чому доводиться слухати це, чому обов’язково мене мали обговорювати та засуджувати? Що поганого я зробила, невже моє кохання до Роберта можна назвати злочином?