Глава 7

Наступних три тижні я прожила, як у тумані.

Я продовжувала створювати ілюзію, ніби дуже страждаю за містером Беллом. Тільки-но мене питали, відповідала, що буваю у церкві й молюсь за упокой його грішної душі.

Вже через тиждень після моїх походів «до церкви» й ночівлі «у Мілдред» дядько перестав питати, куди я йду. Більше того, пізніше я випадково почула його розмову з Мейбел. Він не просто жалів мене, а й вважав, що я несповна розуму.

Ці розмови анітрохи не лякали, навпаки, радували. Завдяки їм я бачу Роберта й проводжу із ним стільки часу, скільки хочу. Ніхто не заважає, не читає нотацій, не звинувачує, що я зустрічаюсь із одруженим чоловіком.

Жодної хвилини чи секунди я не шкодувала, що віддала свою цноту Роберту Ленману, що продовжувала майже щоночі віддаватись йому, розчинятись у своєму коханні й отримувати задоволення. Він потребував мене, а не моїх грошей чи зовнішності. Це зводило з розуму. Здавалося, що я тану, а почуття захоплює мене, накриває так, що неможливо бачити й чути нічого, крім нього.

Три тижні я літала у хмарах, але настав час спуститись на землю.

Я так і не визнала існування проблеми, яка могла пустити мої плани нанівець.

Дружина Роберта видавалась безтілесною, такою, що існує в іншій площині, окремій від мене та нього. Як і донька. Він майже не згадував їх обох, тому для мене вони були майже те ж саме, що мертві.

Той ранок я збиралась провести із Робертом. Але служниця позаважала.

Коли я відчинила, вона стояла й дивилась на мене, а на її обличчі застигла маска співчуття.

-Там до вас прийшли – сказала служниця тихо, майже пошепки, наче боялась налякати.

-Хто?

-Якась Каміла Ленман. Каже, що має важливу розмову до вас.

Каміла Ленман? Всередині мене щось обірвалося, і я розгубилась. Це ім’я дружини Роберта, і єдине, що мені про неї відомо, окрім її чисельних романів з купою різних чоловіків. Моя головна суперниця, існування якої я не визнавала...

Рожеві хмари розвіялись, і реальна картина постала переді мною у всій своїй жахливості. Нарешті я згадала, що найпрекрасніші три тижні в моєму житті, і все, що приносило мені радість та насолоду, не було правильним. Чого б ця жінка не могла хотіти, все ж вона мала усі моральні й законні права на Роберта…на відміну від мене. І що, коли вона прийшла попередити, що ніколи не дасть розлучення своєму чоловікові?

Я порушила усі на світі закони, проте не шкодувала. Неможливо шкодувати про щасливі, невимовно прекрасні миттєвості. Але це не заважало страхові оживати й рости, роздираючи моє серце довгими, гострими пазурами.

Жодної дурної думки! Ніякого песимізму! Я довіряю коханому.  Я знаю, що він говорить правду. Він дійсно більше не живе з дружиною, кохає мене і чекає розлучення. Я не сумніватимусь!

У вітальні чекала низенька, вайлувата жінка, вдвічі або втричі ширша і майже на голову нижча за мене. Вона була одягнена у зелену, ошатну сукню, мала зачіску у вигляді пучка, по три браслети на кожній руці й великий товстий ланцюжок на шиї.

Вона дивилась на мене, примружившись.

Я чекала ненависті чи зневаги з її боку, але вона виглядала спокійною. Навіть байдужою. Її погляд не виражав нічого, окрім спокою. Це мало трохи зменшити мій страх, та тільки більше налякало.

-Отже, це ви – сказала вона.

-Чому ви прийшли? – запитала я. Це звучало зухвало, але ж треба якось починати розмову.

Вона посміхнулась, але просто. В цій посмішці не було навіть невеликого відтінку злоби.

-Ніби ви не знаєте, хто я.

Так, справді. Дурне питання. Я могла б зробити вигляд, наче не знаю ніякого Роберта, але навіщо? Ця жінка досі ні в чому не звинуватила мене.

До того ж, відмовитись від кохання, зробити вигляд, що тих найпрекрасніших ночей в моєму житті не було ніколи…Ні, ні за що.

-Так, я знаю, хто ви, але не розумію, чого вам треба.

-Я прийшла поглянути на вас – відповіла Каміла – Бачу, що ви гарна. Ви справді просто надзвичайно гарна. Мій чоловік уміє обирати, як і завжди.

Я не зрозуміла її останніх слів, і страху всередині не стало менше.

-Я хочу не просто подивитись, а й поговорити з вами, як жінка з жінкою – сказала Каміла. В її голосі не відчувалося ані зверхньості, ані злоби.

-Слухаю.

-Що вам наговорив мій чоловік? Сказав, що кохає вас та збирається розлучитись зі мною?

Тепер у її голосі з’явилось щось схоже на глузування, і це насторожило. Я погано вміла грати, тому, схоже, в мене не дуже виходило зараз зображати байдужість.

-Саме так – відповіла я по-дитячому.

Можна було б здогадатись, звідки вона дізналась. Напевне ж, Роберт розповідав їй. Але звідки це глузування в голосі?

-Бідолашне, дурне дівчисько – сказала Каміла, і те, що хвилювало мене, зникло з її голосу. Натомість з’явилося щось схоже на нестерпний біль – Те ж саме він казав усім, хто був до вас, і казатиме тим, кого зваблюватиме після вас. Всі вірили, і віритимуть йому, так само, як і ви.

Що вона говорила? Я не усвідомлювала сенс її слів.

-Не розумію, про що ви.

-Скоро зрозумієте – Каміла без запрошення сіла на диван і перестала дивитись на мене – Ви думаєте, ніби мій чоловік говорить правду, і дійсно збирається розлучитись зі мною. Ви думаєте, ніби є для нього єдиною, вірите в його кохання.

Вона замовкла. Ці кілька секунд її мовчання тривали нескінченно довго.

Камілла видихнула.

-Але ви не перша і не остання – продовжила вона – ви просто черговий трофей у його колекції. Один із найкращих, судячи з того, як ви виглядаєте.

Вона говорила страшне, і я завмерла. Будь-які заперечення застрягли в горлі.

-Він міг називати мене невірною, огидною дружиною – продовжила Каміла – звинувачувати у чисельних зрадах, але це брехня, як і все інше. Навпаки, це я, я знаю про усіх його жінок, знаю, що він давно вже перестав зберігати мені вірність.

Що? Чому вона це говорить? Навіщо?