Глава 6

Заповітне послання не змусило довго себе чекати. Мейбел принесла його, коли я ще лежала в ліжку.

-Ви добре почуваєтесь? – запитала вона. Її голос переливався турботливими материнськими нотками – Мені здалося, що ви дуже сумуєте за містером Беллом. Його смерть сильно вплинула на вас, і я починаю боятися, що…

-Чого ти боїшся, Мейбел?

Справді, останнім часом і вона, і дядько позирали на мене, як на божевільну чи хвору.

-О, моя міс…Так не хотілося б, щоб ви змарнували своє життя в монастирі! Але, дивлячись на вас, я починаю думати, що ви б охоче пішли туди, і думаєте про це…Ще й ці записки, невідомо від кого…

Я вже готова була заперечити, але зупинилась. Адже це припущення нашої служниці можна використати, якщо знадобиться зустрічатись із Робертом потай!

-Зі мною все гаразд – відповіла я, напускаючи на себе загадковий вигляд – Я прекрасно почуваюся і страшенно хочу їсти.

-Принести вам сніданок у кімнату?

-Так, я б цього дуже хотіла.

Нарешті, Мейбел пішла. Я розгорнула записку, не помічаючи, як руки тремтять настільки сильно, що літери танцюють перед очима.

«Сподіваюсь, ви вже прокинулись. Якщо ж ні, вибачте, що надіслав записку так рано. Але я так і не зміг заснути сьогодні.

Думаю, ви вже подумали над нашою розмовою і прийняли правильне особисто для вас рішення. В будь-якому разі, що б ви не відповіли, до дружини я не повернусь, із нею покінчено. Якщо ви вважаєте, що кохання такої нікчемної особи, як я, не гідне вашої уваги, просто не відповідайте на цього листа. Спаліть його, викиньте, розірвіть, робіть усе, що хочете.

Якщо ж я хоч трохи цікавлю вас, тоді приходьте сьогодні о шостій вечора до тієї кав’ярні, де ми зустрічались востаннє. Я чекатиму на вас, навіть якщо ви не прийдете».

Рішення я прийняла вже давно, тому не роздумувати більше не збиралась. Для мене зараз не існувало іншого варіанту. Я б не стала слухати жодних аргументів проти чи доводів здорового глузду. Родина Роберта більше не була перешкодою, а його дружина стала в моєму уявленні чимось на кшталт речі, предмету без власної думки та душі.

Не стану розповідати, як сильно я чекала шостої, як довго обирала, що одягнути, та яким нецікавим видавався увесь мій гардероб. Коли ввечері я сказала дядькові, що мушу піти у справах, він не заперечував. Здалося, що він поглянув на мене зі співчуттям, так, ніби згодом мало статися щось сумне й жахливе.

Я не могла розповісти, куди йду насправді, хоч і не сумнівалась, що наші стосунки із Робертом завершаться одруженням. По-перше, дядько навряд чи відпустив би мене й дозволив мати справу із досі формально одруженим чоловіком. А по-друге, мені хотілося мати власну таємницю. Раніше мати знала про мене все, і нарешті я мала можливість позбутися її влади.

Я не йшла, а бігла до кав’ярні. Нарешті свобода, і ніхто не наказує, кому віддавати свою красу, за кого виходити заміж, із ким розмовляти. Свобода, невимовна, величезна, вперше її так багато, і я можу робити з нею все. Свобода, з якою я вперше опинилася сам-на сам! Тепер моє життя належало тільки мені, і лише я приймала рішення і знала, чого потребую.

Ніколи раніше я не була настільки впевненою у своїх діях, як тоді. Жодної важкої думки в голові, жодного страшного припущення – тільки бажання робити так, як хоче серце.

Роберт чекав мене на тому місці, де ми вперше познайомились ближче. Варто було лише побачити його, щоб відчути, як божевільно та нестримно стрибає серце, й зрозуміти, чого йому треба. Хотілося відразу ж кинутися Робертові в обійми, прямо тут, на очах у всіх інших відвідувачів кав’ярні. Не має значення, що вони говоритимуть та думатимуть потім.

Але він застережливо виставив руку вперед, і я лишилась стояти на місці. Хоча в його очах добре помічався радісний, щасливий блиск.

-Ви прийшли – сказав Роберт напівпошепки – Я стримав вас, бо не хочу, щоб люди спостерігали за вами, а потім розносили дурні чутки. Але…Я радий, що ти прийшла, бо не сподівався побачити тебе тут.

Я хотіла сказати, що не могла не прийти, бо більше не володію своїм серцем та душею, але всі слова застрягли в моєму горлі. Напевне, тоді моє обличчя не виглядало ідеальним. Неможливо пояснити, що саме відбувалося. Можливо, це був страх того, що я просто бачу сон і знову прокинусь покинутою нареченою, нікому не потрібною сиротою.

Але сон насправді реальність. Як і моя власна свобода, і можливість самостійно розпоряджатись своїм життям.

-Сподіваюсь, ти прийшла, щоб відповісти «так» - прошепотів Роберт, і його посмішка в цей момент була для мене найдорожчою на світі.

-Так – відповіла я. Хотілося сказати ще багато чого, але язик не слухався. Дивне відчуття – голова йшла обертом, так, ніби свідомість хотіла покинути мене.

Роберт раптом схопив мене за обидві руки й притис до себе. Я наче провалилась у його теплі, захоплюючі обійми.

-Думаю, тут забагато зайвих очей та вух – прошепотів він, обпалюючи мою шкіру своїм диханням – Може, підемо до мене? Я вже казав тобі, що не живу з дружиною, зараз у мене власне помешкання.

Добре, що він це запропонував, бо у кав’ярні раптом зробилося занадто душно. Здавалося, ніби не вистачає повітря.

-Ходімо – відповіла я. Роберт взяв мене під руку та вивів на вулицю.

Ми йшли поруч, майже впритул одне до одного, так, наче були подружжям або парою. І в той момент я дійсно вірила в те, що так і є.

Не подумайте, що перше кохання змусило мене забути про виховання і все, чому вчила мати багато років. Ні, я прекрасно пам’ятала, що дівчина не може ходити під руку з одруженим чоловіком, не має права навіть розмовляти з ним, не те, що кохати чи мріяти. Вихована панянка ніколи не показує своїх почуттів. Я добре пам’ятала, що до весілля близькі стосунки між парою повинні обмежуватися тільки розмовами, бажано, короткими, і в присутності батьків.

Але кому потрібна моя зразкова поведінка? Досі я дотримувалась її, і це нікому не принесло щастя. Батьки померли, і я нікому не потрібна, окрім Роберта. Отже, час забути те, що не приносило ні радості, ні задоволення.