Глава 5

Залишок дня я просиділа у кімнаті.

Катастрофа не просто наближалась, вона стояла за спиною. Будинок заставлений, відсотки й борги досі існують, а лихвар, який тримає їх у кулаці, хоче бачити мене в своєму ліжку.

Він не відмовиться від цього, а мені ніде взяти грошей, щоб розплатитись із ним. Невже доведеться-таки наважитись і продати своє тіло, аби позбутися цих клятих боргів?

Я готова була зробити це для Арнольда Белла. Але Джонс лякав мене. Так, він був привабливим та молодим, але тип його симпатії до мене таїв у собі щось брудне і непристойне.

Я б остаточно втратила присутність духу, якби не лист, який мені принесла дядькова служниця.

«Шановна Сузан Піллз, вибачте, що пишу вам, бо це саме може скомпроментувати вас чи викликати непотрібні запитання. Але з того вечора, як ми зустрілись вперше, я не можу забути вас, і моє серце розривається від думки, що вам знову не пощастило. Я пишу, щоб висловити свої співчуття з приводу смерті містера Белла, про яку щойно дізнався. Життя не балує вас останнім часом, і я не можу заспокоїтись, думаючи про ваше личко, залите слізьми. Чомусь за ці дні воно стало дуже рідним для мене.

Вибачте за ці слова і якомога швидше спаліть листа, доки його не знайшли ваші рідні.

Вибачте й за те, що довелося дізнатися ваше ім’я та адресу. У мене не було іншої можливості відписати вам.

Доречі, мене звати Роберт Ленман»

Знизу була невелика приписка:

«Це малоймовірно, та все ж, якщо колись ви захочете зустрітись зі мною, я майже кожного вечора буваю у кав’ярні «Мадам» неподалік від того самого місточка».

Моє серце тьохнуло. Роберт Ленман…Це ім’я та прізвище стали моїми улюбленими. Він думав про мене, хвилювався, ще й дав цілком реальну можливість побачити його знову…

Образа, злість, бажання знищити увесь світ відразу вилетіли з моєї голови. Кав’ярня «Мадам»…

Виховані дівчата, справжні леді ніколи не ходять на побачення з незнайомими чоловіками. Та й взагалі, будь-які подібні зустрічі можливі, лише якщо завершаться весіллям і про нього йдеться відразу. Але тоді я забула це правило. Або може й не дуже хотіла пам’ятати.

Десь позаду лишились гроші, необхідність знайти їх якомога швидше, Джонс, моя краса…Все, що досі не давало спокою. Зосталось одне – Роберт Ленман, вечори, які він проводить у кав’ярні «Мадам».

Чи ви кохали коли-небудь? Чи відчували нестримне бажання бачити тільки предмет свого кохання, забуваючи, при цьому, усі правила зразкової поведінки? Думаю, на той час щось всередині мене вже протестувало проти тотального спектаклю законів і правил у нашому суспільстві.

Так чи інакше, але того ж вечора я, скориставшись дядьковою відсутністю і тим, що усі вирішили дати мені спокій, вислизнула з будинку та пішла в напрямку забороненого місточка.

Я навіть не подумала про зовнішній вигляд. Це не мало значення, бо моє серце билося, як несамовите.

Досі мені ще не доводилося пити каву. Жінки казали, що вона погано впливає на зовнішність. Начеб-то через неї зуби робляться жовтими, шкіра стає тьмяною, сухою. Але яке це могло зараз мати значення?

Роберт Ленман сидів за столиком сам. Захекавшись через швидку ходу і страх, що не побачу його, я зупинилась. Не відпочити, а роздивитись його ближче, вивчити кожну зморшку, пряму чи криву лінію. Просто помилуватись цим мужнім обличчям. Воно заворожувало, манило, за ним хотілося спостерігати ще і ще, забуваючи про час, дядька, повсякденні проблеми і власну гордість.

Я могла б довго простояти так, якби Роберт не помітив мене. Радість, змішана із здивуванням на його обличчі, так порадували, що я навіть забула, навіщо прийшла.

Але нема чого стояти з дурною посмішкою на обличчі. Я усвідомила це, коли відчула на собі ще декілька зацікавлених поглядів. Їх було достатньо, щоб схаменутися й вирушити вперед, до столика, за яким сидів Роберт.

-Ви прийшли – він посміхнувся. Це виглядало настільки ідеально, що я втратила відчуття реальності – Я сумнівався, що ви це зробите.

Я мовчала, бо не мала чого відповісти. Вихованим дівчатам не годиться ходити по кав’ярнях самим, та ще й бувати у компанії малознайомих, або навіть майже незнайомих чоловіків. Але повернути назад я вже не могла. Тільки стояти на місці, або рухатися вперед, ближче до Роберта.

-Я прийшла, бо хочу трохи розвіятись – сказала, мало думаючи над своїми словами.

-Розумію – він перестав посміхатись – То сідайте.

Ейфорія помалу зникала, поступаючись місцем страху. Страху перед самою собою та містером Ленманом, тим, хто викликав таку бурю всередині мене.

-Мені шкода, дуже шкода, що така біда вийшла з містером Беллом – сказав він.

-І мені – відповіла я. І не зовсім збрехала. Якби не смерть Арнольда, борг перед лихварем не висів би на моїй шиї.

-Думаю, ви швидко це переживете – обличчя Роберта виглядало сумнішим за моє, але я думала не про те. Воно було прекрасним - Ви ще молода, гарна. Скоро знайдеться інший претендент на вашу руку.

«Може, він має на увазі себе?». Така смілива думка сама собою виникла в моїй голові. Там уже не лишалось місця навіть для спогадів про нещасного Арнольда.

-Кави? – запитав Роберт – Колись пробували?

-Ні. Але вип’ю.

Тоді я хотіла робити все, що й він. Прагнула виглядати дорослою в його очах.

-Вибачте, що надіслав вам записку. Я не мусив цього робити.

-Добре, що ви це зробили – ляпнула я, знову не думаючи – Мені було дуже сумно й самотньо. До того ж, я ніколи не кохала Арнольда. Доводиться зображати горе, те, чого чекають усі, хоча насправді…

-Не кохали? – перебив мене Роберт – Отже, я був правий, коли говорив про перспективну партію?

-Так.

-Шкода. Навіть такі гарні дівчата, як ви, часто меркантильні. Хоча я вас розумію. Кажуть, ви лишились самі після смерті матері.

У його голосі звучало щось таке, що змушувало мене тремтіти. Не було в ньому ні покровительських, ні батьківських ноток, ані захоплення. Дещо інше, невідоме мені.