Розділ 1(Сад самоти)

Жила собі панна в саду самоти,

Де вітер шептав їй про світ без мети,

У шовку мовчання, під сяйвом зірок,

Вона берегла в серці спогадів ток.

Усе в неї було — і честь, і краса,

І погляд, що пахнув, мов ніжна роса.

Та серце не знало, що в ньому бринить—

Лиш шукало те світло, що здатне зігріть.

І сталося раз — мов на поклик весни—

З’явився до саду сам пан без мети.

Він глянув на неї — і світ затремтів,

А з уст його сміх — немов вітер в садів.

Він звав її «панно», писав їй листи,

У кожнім — пелюстки, усмішки і сни.

Він першим шукав її в сутінках дня, 

Та жодного разу не мовив — "моя".

Панна ж — мов свічка, що згорає у мріях, —

Зізналась у щирості серця, надіях.

Вона не благала, лиш голос її,

Був лагідний, чистий — як спів солов’їв,

Він мовив спокійно, без гніву в очах:

«Я вас поважаю, та серце — в ночах.

Не лине до вас, не горить, не болить…

Пробачте, панно — я мушу піти.»

Тієї ж хвилини весь світ потемнів,

А сад — її храм — став мов спомин чужий.

Дев’ять довгих днів — мов безодня німих,

Вона не жила — лиш тонула в собі.

І ось на дев’ятий, мов тінь над весною,

Панна пішла… з усмішкой сумною.

Піднялась на дах, де востаннє він ждав,

В убранні, в якому її він впізнав.

Розкрила фату — мов безмовнії крила,І

стала мов мармур: тиха, безсила.

І в мить — мов закляття, без страху й жалю —

Ступилась у прірву, мов в вічну петлю.

Місто мовчало. Лише хтось зітхнув.

Чи то був сам пан — ніхто не збагнув.

Чи плакав, чи винен, чи серце його.

Хоч раз огорнула печаль— не свого.

Не знати нікому. Чи жив він, чи ні.

Чи згадував панну в нічній тишині.

Та в саді щоночі, де пада роса,

Чутно, хтось шепче: «Простіть… Панно… за…»