Люстерко

Жила-була на світі дівчинка Марічка. Була вона вже майже доросла. Вісім років мала. Жила Марічка зі своїми батьками в одному малопримітному, запорошеному місті. У неї був великий двоповерховий будинок, басейн у дворі, собака Джек та багато-багато іграшок. Жила, як то кажуть, на широку ногу.

Марічку всі хвалили:

– Ой, яка гарна дівчинка!

– Які в неї блакитні оченята! А вії – як крильця в метелика.

– А яка розумна ця дівчинка! Як добре вона вчиться!

– Така чистенька, охайненька!

Дівчинці це подобалося. Вона взагалі любила, коли її хвалять. Завжди вважала себе най-най і до ровесників ставилася як до слабких і безпорадних, як до нездар.

Одного разу Марічка гуляла на вулиці з Джеком. Джек був породистим псом, і дівчинка його дуже любила. Їй подобалося, що в інших не такі чудові собаки.

Того ранку назустріч Марічці йшов хлопчик Сергійко. Він гуляв зі своєю собачкою Жучкою. Жучка була звичайною дворняжкою. Але Сергійко дуже її любив. Хлопчик, побачивши Марічку, радісно привітав її:

– Привіт!

– Здрастє, – з легкою гордовитістю відповіла дівчинка.

– Як твій собака поживає?

– У будь-якому разі краще, ніж твоя шавка.

В очах у хлопчика заблищали дві сльозинки.

– Навіщо ти Жучку ображаєш? – запитав Сергійко.

– Ох, можна подумати! Та твоя дворняжка взагалі нічого не розуміє. А мій Джек – вихований. Він усе знає.

Раптом звідкілясь з'явилася біля них жінка. Вона була прекрасна. Уся світилася якимсь надзвичайним світлом. У неї були великі добрі очі, що випромінювали сяйво.

– Чому ти, хлопчику, плачеш? – запитала загадкова жінка.

– Та ось… –  почервонів він, не знаючи, що відповісти. Сергійко не любив говорити про інших погане. Жінка всміхнулася, подивилася ласкаво на хлопчика, погладила його рукою по голові і сказала:

– Не треба. Не кажи… А що це за дівчинка чудова така?

– Я Марічка, – гордо відповіла дівчинка. Вона любила, коли незнайомі люди називали її хорошими словами.

– Яке гарне ім'я.

Дівчинка скромно опустила оченята, аби показати свої гарні вії, що виділялися на білому личку.

– Ну, Маріченько, коли вже ти така хороша дівчинка, я подарую тобі ось це люстерко, – і жінка простягнула дівчинці футляр, у якому було маленьке дзеркальце.

– У ньому ти бачитимеш правду. Тобто свою красу і перевагу.

– Ой, який хороший подарунок! – вигукнула дівчинка і почала діставати люстерко з футляра. І навіть не подякувала добрій жінці за подарунок. А незнайомка тимчасом кудись пішла, або просто зникла... Марічка навіть уваги на це не звернула. Їй хотілося скоріше побачити, яка вона хороша.

Але що вона побачила, діставши люстерко!..

– Ой! – вигукнула Марічка.

– Що? – здивовано запитав Сергійко, який, як і раніше, стояв поряд із дівчинкою.

– У мене лице в сірих плямах! – вигукнула вона.

– Та нема там ніяких плям!

– Як? І справді нема?

– Нема...

– Отже, люстерко бреше? – зраділа Марічка.

– Не знаю, бреше чи ні, – відповідав Сергійко, – але знаю, що ти не подякувала цій жінці за подарунок.

– А якщо люстерко пусте, навіщо дякувати?

І дівчинка, піднявши ніс догори, гордо попрямувала вулицею, ведучи за собою Джека.

І раптом на її шляху з’явилася незнайомка, котра подарувала дивне люстерко.

– Марічко, Марічко! Ти не зрозуміла, навіщо я подарувала тобі люстерко. Воно насправді показує правду. Але показує не твою зовнішність, а говорить, яка в тебе душа. Крім того, ти не зможеш його позбутися: люстерко чарівне. І воно постійно буде з тобою. А найголовніше – те, що поступово все, що ти бачиш у люстерку, стане відображатися на твоєму обличчі. Що робити, ти зрозумієш пізніше.

І жінка зникла. Марічка здивувалася, але не надала цим словам великого значення.

Дівчинка тоді нічого не зрозуміла. Їй здавалися дивними слова незнайомої жінки. Не попрощавшись із Сергійком, вона пішла.

Наступного дня Марічка, як завжди, збиралася в школу. І згадала про подарунок незнайомки.

«Ой, можна взяти його з собою, – подумала дівчинка. – От дівчата заздритимуть, адже воно таке красиве, блискуче».

Від цієї думки Марічка навіть у долоньки заплескала.

У школу дівчинка прийшла раніше за інших: вона завжди гордилася тим, що ніколи не спізнюється. Сіла за парту і дістала люстерко, вирішивши подивитися, чи досить добре виглядає сьогодні, чи не зіпсував вітер її чарівну зачіску. Коли ж Марічка поглянула в люстерко, вона з жахом зойкнула.

З люстерка на неї дивився індик.

– Ой матінко! Невже я тепер обернулася на індика?