Босоніжка

У повітрі нависло передосіннє очікування, пронизане легким серпневим вітерцем. У просторі під гронами винограду снували кольоровими швидкостями метелики. В глибині саду стояв пістрявий квітник. Раптом з гущавини вискочило золотоволосе дівча і сонячним зайчиком застрибало по саду, наповнивши повітря радістю й веселістю.

Дівча було босоноге. Її звали Босоніжка.

Босоніжчині ніжки дуже гарячі. І коли вона ступає по землі, то навкруги настає літо. Це донечка Сонця.

Колись на землі було дуже тепло. Босоніжка бігала всюди. Було суцільне літо. Крім Антарктиди – туди дороги Босоніжка не знала. Жителі Антарктиди якось дізналися про дивовижну дівчинку і вирішили її забрати до себе. Просити вони не вміли, тож, вирішили викрасти.

Діставшись до дому Босоніжки, дочекалися, поки дівчинка вийде. Босоніжка, як завжди зранку, проспівала свою пісеньку і вже хотіла рушати гріти землю, як зі спини на неї накинулися морозичі (так називався народ, що населяв країну Антарктиду), зв’язали і кинули в мішок.

Так донечка Сонця вперше потрапила на землі морозичів. Її дістали з мішка і розв’язали.

– Де я? – спитала Босоніжка.

– Ласкаво просимо в Антарктиду! – відповіли морозичі.

– Як тут у вас холодно, все біле…

– Тому ми тебе й привели сюди – щоб і нам було тепло.

– Ну, добре, я допоможу вам – хай і у вас буде тепло!

Босоніжка розсміялася і заходилася стрибати, бігати, танцювати. Під її ногами миттєво танули сніги і криги, що віками були на цих землях. Але криги було так багато, що земля не змогла випити всю розталу воду. Стали утворюватися калюжі, а тоді взагалі – ріки.

Морозичі перелякалися:

– Ми так скоро потонемо! Он наші житла вже затопило.

Босоніжка зупинилася і з жахом подивилася, що наробила.

– Ой лишенько! Треба щось робити! Мої ніжки такі гарячі – скоро розтане вся крига. І вся земля потоне…

Тоді один кмітливий морозич вирішив дати Босоніжці взути валянки. Як тільки Босоніжка взулася, лід перестав танути. А потім подув вітер, посипало снігом… І знову стало все замерзати.

Усі були налякані – адже ледь не згубили всю землю…

– Тепер я розумію, – сумно мовила Босоніжка, – чому татусь Сонце не показав мені дорогу до вашої країни… Бачите, я ж хотіла добра, а он що вийшло. Мабуть, добро не завжди таке, як здається… А знаєте що? Давайте ви до нас переселитесь?

– Але ми вже не зможемо без снігу, – засумували морозичі.

– Давайте зробимо так, – мовив найстарший серед морозичів. – Ми переселимося. Але Босоніжка приходитиме до нашого житла лише на півроку, а півроку не ходитиме до нас, або ж одягатиме валянки – і тоді в нас буде і сніг, і тепло. Півроку тепло, півроку холодно.

Всім сподобалась така думка.

Так і зробили. Тепер не на всій землі тепло. Там, де живуть морозичі, є сніжні зими, і вода в ріках замерзає. Але півроку у них тепло.

А Босоніжка відтоді стала обережнішою: ідучи кудись далеко, завжди бере із собою чобітки про запас.