Найшвидші крила

Всім відомо, що лелеки відлітають зимувати у Вирій. Вирій – це така тепла країна на африканському узбережжі. У Вирії живуть і цивілізовані люди (з висотними будинками, машинами, комп’ютерами), і дикі племена – люди, які не хочуть бути цивілізованими.

Так ось лелеки літають у ту частину Вирію, де живуть племена. Там чистіше повітря і зеленіша трава.

Однієї зими відпочивала у Вирії зграя українських лелек. Гарно їм жилося. Їжі вдосталь, тепло, затишно. Але настав час для весни. Заворушилися лелеки. Весна манила їх спогадами про рідні землі. Вони мріяли про неозорі поля і поживні болота. Стали лелеки збиратися в дорогу. Попрощалися з місцевими пташками, подякували щедрій природі. Поласували на дорогу місцевою поживою. Відпочили удосталь і вирішили летіти.

Здіймалися в повітря почергово. Спочатку головний лелека розігнався і полетів. За ним – його помічники. Далі вже інші – менш важливі за роллю.

Був серед них лелека, на ім’я Сірик. Добрий, співчутливий. Якщо в кого яка біда – завжди допомагав. Його любили.

Летіли вздовж річки, обрамленої лісистими берегами. Волога вставала від води і торкалася птахів.

Аж раптом десь із заростів посипалися на лелек стріли. Це племена вийшли полювати. На щастя, птахи летіли високо. І все обійшлося.

Однак не всім пощастило. Сірик трохи відстав – спускався попити води. Мабуть, тоді й помітили тубільці зграю. Коли лелека вже підіймався, вони почали стріляти. І одна стріла влучила в Сірика… Проте птах, хоч трохи спустився на льоту, не впав, а мужньо летів від місця небезпеки.

Зграя ще була налякана, але стріл уже не було.

Сірик відчув, що не може більше летіти. Приземлився на березі річки. І знепритомнів.

Раптом чує він, як хтось до нього промовляє:

– Сірику! Сірику!

Лелека розплющив очі. І бачить – перед ним Квіточка.

– Не час тобі вмирати тут – на чужині, так і не побачивши рідних країв...

– Хто ти? – спитав знесилений птах.

– Я Квіточка з твоєї батьківщини. Вітер заніс мене сюди, коли я була ще насіннячком. Тут я проросла.

Сірик сумно зітхнув.

– Ну, чому зітхаєш? – мовила Квіточка. – Ти можеш долетіти додому. Твоя любов до рідного краю – це ще одні крила – набагато швидші, ніж крила птаха...

Квіточка задумалася.

– Я досі згадую, як віє вітер на рідному полі, як скриплять ясени і шелестять листям старі дуби… Як на світанку вкривається росою луг і як освітлює вночі місяць пухнасті головки кульбаб…

– Люба Квіточко… Як мені б хотілося ще раз усе це побачити… Але стріла застрягла в моєму тілі.

– Не бійся, Сірику. Відчайдушним Бог помагає.

– Дуже хочеться на Україну… Ти знаєш, я спробую…

– Візьми мене, будь ласка, з собою. Я теж так хочу додому.

– Добре, люба Квіточко.

Лелека підвівся, підбадьорений бажанням побачити рідну землю. Обережно викопав Квіточку, напоїв її річковою водою. А тоді злетів.

Він відчував невимовний біль. Кожний помах крил ворушив стрілу у рані.

Але шлях додому завжди коротший.

Над Сіриком угорі було чисте небо. Він летів на двох парах крил – крил пташиних і крил любові до батьківщини. Навіть вітер допомагав йому. А головне – що летіла його душа.

Він бачив, як дивувалися люди, котрі жили в країнах, над якими він пролітав. Мовляв, як то може стільки часу летіти птах, пронизаний стрілою? Вони фотографували його, знімали на відео. В одній країні його політ навіть супроводжував гелікоптер. Проте лелеку це не відволікало. Бажання побачити Україну росло по мірі наближення до неї…

І нарешті, якось на заході сонця, Сірик відчув, як запахло весною від землі. Такий запах, як він чув у дитинстві. Птах зрозумів, що нарешті повернувся на рідну землю.

Він приземлився біля річки.

– Ну, ось ми й прилетіли, Квіточко.

– Я така рада, Сірику! Посади мене тут, будь ласка. Мені так подобається це місце.

Лелека обережно посадив Квіточку, напоїв її.

– Тепер я щаслива. Я знову торкнулася рідної землі.

– І я став на рідну землю. Нап’юся води на батьківщині і можна вмерти…

Квіточка сумно зітхнула.

Проте коли птах випив води із ріки, він відчув, ніби сила повернулася до нього.

– Дякую тобі, люба Квіточко, – мовив він. – Коли я був зневірився і мав умерти, ти підтримала мене – така маленька і тендітна. А тепер я справді бачу, що крила любові завжди донесуть до рідної землі, а вже рідна земля зцілить від усякої недуги.

Лелека попрощався з Квіточкою і полетів далі – шукати свою зграю. Розповідали, що хтось із добрих людей упіймав птаха і дістав стрілу з його тіла. Підлікував трохи і випустив. І крила Сірика і понині розсікають простори над українською землею.