Про загубленого кота Базиліо

В одного мого приятеля – Сашка Надвірного – був кіт, на ім’я Базиліо. Це по-іноземному він так звався. А по-нашому – Васько. Але Сашків тато не любив, коли кота називали «Вася». Тільки «Базиліо».

Ледачий був кіт. Товстий, неповороткий, ласий до сметани і ковбас. Сухих котячих кормів узагалі не визнавав.

День у нього починався з байдужого споглядання пташок на гілках біля вікна – після сніданку. Потім кіт ішов у вітальню і там пролежував кілька годин. Опісля смачно обідав домашньою ковбасою (яку Сашкова мама привозила із села, де жили родичі). По обіді був відпочинок на килимку біля ванної кімнати. Вечеря закінчувала його день, готувала кота до сну.

Отаке безтурботне життя мав Базиліо.

Одного разу батьки Сашка кудись поспішали і забули зачинити вікно на кухні. Сам Саша грався в дитячій кімнаті.

Базиліо саме зайшов на кухню пообідати. Ліниво подивився на бездоганно приготовану ковбасу. І повільно заворушив лапами в напрямку улюбленої миски.

Раптом до кімнати залетіла ворона, що давно запримітила ковбасу, сидячи на гілці і зазираючи в кухню. Вона довго не зважувалася залетіти, бо чула вигуки Сашка, який грався в космічні війни. Зрозумівши, що це її останній шанс, ворона стрибнула і миттю вхопила добрячий шмат ковбаси дзьобом.

Швидко вилетівши, вона сіла на гілці напроти вікна. Базиліо, побачивши таке, деякий час стояв шокований. А потім, розсердившись, стрибнув на підвіконня. (Треба сказати, що кіт, до всього, був ще й дуже жадібним, і кожного шматка улюбленої ковбаси йому було шкода.)

Бачачи, що ворона і не думає втікати, а ще й починає дзьобати ковбасу, Базиліо вирішив стрибнути до неї. Але не розрахував свою вагу – після стількох років лінивого життя.

Гілка під ним хруснула, і кіт полетів долу. Добре, що летіти було недалеко – з другого поверху.

Повернувшись, батьки не знайшли кота. Насварили Сашка, що недодивився. Обшукали все подвір’я, і на сусідніх дивилися. Тоді тато хутко набрав на комп’ютері оголошення про загубленого кота і відправив Сашка розклеювати їх.

Минув тиждень, за ним ще один… А там і місяця – як не було.

Якось уже в сім’ї стали звикати без Базиліо.

Була середина осені. Листя позолотилося, вітер тепло і м’яко дув в обличчя Сашкові, коли той повертався додому зі школи. Цього разу він отримав низький бал. І дуже не хотілося йти додому – нести погану звістку. Вирішив трохи погуляти околицями.

Збирав золотаві кленові листочки, наспівував якусь новомодну пісеньку, про щось мріяв. Аж раптом побачив одну химерно вбрану жінку. Волосся в неї було сиве, скуйовджене, старомодна червона курточка і червоні панчохи. Очі блищали якось утаємничено. А в обох руках були відра. Жінка склала червоно нафарбовані губи трубочкою і стала насвистувати якусь дивну пісеньку. І як тільки вона почала це робити – до неї стали звідусіль злітатися голуби. Махали крилами, нависали, приземлялися біля її ніг.

Сашко сховався за паркан і спостерігав за тим, що буде далі.

Вона трохи змінила мотив насвистування – і тоді всі коти і кішки, Мурчики, Тимури і Васі, Мурки, Мурильди, Матильди і просто безіменні мурнявчики і мурнявки – всі бігли до чудернацької жінки. Серед усіх муркотиків біг і Сашків Базиліо. Його було не впізнати. Став струнким, спритним, у погляді з’явилося щось нове.

Коли птахів і кішок зібралося близько двох сотень, дивна жінка перекинула два відра – і з одного посипалося зерно, причому зерна було як на десять відер. А з іншого відра висипалася риба – і її було відер з десять… Сашко розкрив рота від подиву. І все котяче й пташине товариство зібралося навколо двох гірок їжі. Вони утворили два кола – коло птахів і коло котів.

– Ну що треба сказати, мої любі? – запитала жінка у пташино-котячого товариства.

І товариство голосно загуло їй у відповідь:

– Спасибі за цю їжу. Благословенний, хто дає її.

Сашко, почувши це, ще ширше розплющив очі від подиву…

А товариство заходилося мирно поглинати їжу – неквапливо, дружно, ввічливо. Через деякий час не лишилося й сліду від зерна та риби.

Задоволені муркотики й воркотики розійшлися і розлетілися у справах. А чудернацька жінка немов крізь землю провалилася.

Сашко стояв мов заворожений. Не вірив своїм очам.

Не помітив, куди подівся Базиліо.

Сашко розумів, що розповідати батькам – немає сенсу, адже вони все одно не повірять.

«Що ж робити? – думав він. – Як змусити Базиліо повернутися додому?..»

Наступного дня Саша вертався зі школи і знову почув дивний свист. Він причаївся у тому ж місці за парканом.

Цього разу історія повторилася. У кінці жінка попросила товариство затанцювати. І котики стали на задні лапки, передніми взялися один за одного і завели хоровод. А над ними в хороводі закружляли голуби.

Сашко був ще більше здивований і онімілий. Доки оговтався, вже нікого не було.

Ввечері пішов до свого шкільного друга Арсена.

– Привіт! Я тобі таке-е-е розповім!

І повідав Сашко товаришу про все пережите.