Казка про чарівну сумочку

У моєї матусі чарівна сумочка. Ви не вірите? А це справді так. Вона на вигляд невеличка. Ну, така собі сумочка. А от у неї все влізає: матусина косметичка, пудрениця, три гребінці, два флакончики парфумів, три блокноти, чотири зошити, дві книги, та ще багато дрібниць, таких, як ключі, приколочки, мобілочка і багато чого іншого.

Матуся часто довго риється в сумочці, перш ніж знайде гаманець чи проїзний. А коли їй хтось дзвонить, то мусить довго чекати, поки вона побачить свій телефон. Отака дивовижна в неї сумочка.

Мене вона завжди цікавила і дивувала. Як у таку сумочку може все влізати?

Одного разу вночі я довго не міг заснути. Крутився з боку на бік, намагався рахувати до десяти (бо далі ще не вмію), але не виходило. До того ж надворі була гроза. Блимали спалахи на стіні. Я закутався в ковдру і лежав, напружено чекаючи сну, а сон усе не приходив.

Раптом у кутку кімнати щось зашурхотіло – і на килимок виповз маленький крокодил.

«Мабуть, крокодиленятко», – подумалось мені.

За вікном блимнуло, і я побачив налякані очі крокодильчика. А він, побачивши мене, хутко зашурхотів лапами і побіг до того кутка, де на тумбі лежала матусина сумочка. І стрибнув у неї.

Я здивувався, як він туди помістився, адже сумочка була повна – матуся звечора складає всі потрібні речі.

Але сон усе ж таки прийшов, і я вирішив не думати довго про це. І солодко заснув.

На ранок ми з матусею ішли до дитсадка. Задзвонив її мобільний телефон. Звісно, мама довго рилася – мабуть, усю сумку перерила. З урочистим виглядом вона сказала «Алло!» – і говорила собі. А я в цю мить згадав нічного крокодильчика. «Нічого собі! Матуся так багато перерила і не помітила цілого крокодила?!»

Я був вражений.

Потім весь день у садочку ця думка не полишала мене. Я вирішив неодмінно перевірити, чи крокодил насправді заліз у сумку.

Мама ввечері забрала мене додому. Помивши руки, я одразу побіг дивитися в матусину сумку. Розкривши її, я не побачив там крокодила… «Мабуть, десь виліз», – подумав я розчаровано. А так хотів показати його матусі…

Наступної ночі знову не спалося. Я рахував уявних рожевих слоненят – так мене колись татко вчив.

Раптом я почув шурхіт і побачив, як із сумки виповз крокодил.

«Той самий!» – подумав я насторожено. Крокодиленя блимнуло очима і знову сховалося в сумці.

«Отакої! – думав я. – А ми  з матусею його навіть не помітили. Це ж треба – яка в мами сумка – у неї стільки влізає, і все може сховатися. Цікаво, а я туди теж поміщуся?»

Ця думка підхопила мене з ліжка. Я попрямував до сумки. Одразу дивився недовірливо: як вміщуся в таку малесеньку сумочку? Але потім цікавість здолала мене. І я став залізати…

Матусина сумочка виявилась набагато більшою, ніж я уявляв. Я легко заліз. Пролізши далі, вже зміг стати на ноги. Було темно, м’яко – десь так я і уявляв сумочку зсередини.

Пройшовши м’яким коридором, побачив світло. Я пішов туди.

Виявилося, що це була кухня. Тут стояли плита, шафки, кухонний стіл, стільці. На плиті на пательні смажилися сирники – моя улюблена страва! Я відчув голод.

Сирники злізали з пательні і застрибували на тарілку. А тарілка сама йшла на стіл – точніше летіла.

Я простяг руку до сирників і почув голос: «Це для Івасика».

– А я і є Івасик!

• Ну, тоді можна!
• А хто зі мною говорить? – здивовано запитав я.

– Ми громадяни цієї країни.

• А що це за країна? – ще більш цікаво стало мені.
• Це Світ Матусиної Доброти! – почув я хор задоволених голосів, голосків і голосищ.

«Оце та-а-ак…» – подумав я.

• А чому я вас не бачу?
• А тому, що всі громадяни цієї країни невидимі для простої людини, яка живе звичайним життям, – відповів мені хор.

Поївши, я вирішив піти далі. Цікаво було, де все-таки подівся крокодил. Та й узагалі – ця пригода мене дуже пожвавила. Спати тепер не хотілося зовсім. Такого зі мною ще ніколи не траплялося.

Я вийшов на якусь площу. Тут були іграшкові магазини, ляльковий театр, цирк, кондитерські кіоски, канцтовари, книжкові крамнички, одежні супермаркети. Очі розбігалися, серце дужче билося – скільки всього тут є! І все поруч. А ще всюди написано – «Для мого Івасика».

Я почув голос і побачив шоколадку:

– Візьми, покуштуй! Дуже смачно.

І тут же – жовтий джемпер просить поміряти його.

А зліва вже підкочує велосипед і сигналить мені.

 – Як я мріяв про такий велосипед! – і я вже не тямлю себе від радості.

Я сходив у цирк, подивився виставу «Котик і півник» у ляльковому театрі, пограв у кілька комп’ютерних ігор. Узявши фломастери і альбом, трохи помалював, погрався солдатиками.

Раптом пішов дощ. Парасолька гукнула мені: