Прихисток 5 — ПОП. Розділ 5.3

Транспортна розв’язка, через яку мала пройти колона Куропаткіна, виглядала так, ніби війна колись надломила її і покинула догнивати самотужки. Поміж бетонних естакад клубився густий туман, що повільно стікав униз потрісканими опорами і заповнював простір між залишками конструкцій колишньої промзони.

Саме тут Влад вирішив перехопити колону. Місце було ідеальним для короткого удару. Вузька дорога між бетонними опорами не дозволяла бронемашинам швидко маневрувати, а численні металеві каркаси обабіч створювали десятки сліпих зон, у яких можна було сховати людей.

Ніхто не говорив голосно. Навіть Рена, яка зазвичай не втрачала нагоди кинути якусь шпильку, цього разу довго мовчала, уважно вдивляючись у бліду смугу дороги, де ось-ось мали з’явитися фари. Зрештою не витримала:

— Ну що, дітки, забираємо дівчат, псуємо одному старому виродку статистику, а якщо доля нас дуже любить, то, може, він ще й перед смертю встигне зрозуміти, що всі його геніальні експерименти тепер стріляють у відповідь. — Вона на мить примружилася, дивлячись у туман: — Шкода тільки, що не Роберт їде в головній машині. От тоді була б справжня гулянка.

Навіть Влад ледь помітно всміхнувся, хоча напруга в його погляді нікуди не зникла.

Граніт, який до цього мовчки сидів біля бетонної опори, підвів на Рену очі.

— Ти так спокійно про це говориш, — озвався він.

Рена коротко хмикнула.

— А як інакше? Якщо почати сприймати їх серйозно, можна ненароком повірити, що вони справді щось контролюють.

Граніт затримав на ній погляд ще на кілька секунд:

— Ти ненавидиш того старого.

— Куропаткіна? — Рена скривилася. — Ні. Для ненависті треба багато енергії. А я надто втомилася. — На мить її усмішка стала холоднішою. — От Роберта я б пристрелила із задоволенням.

Поряд із Гранітом тихо засміялася Кобра, яка до цього лежала на бетонній плиті, закинувши автомат на груди. Її темні очі блиснули живим інтересом.

— Мені вона подобається, — заявила дівчина прямо, ніби говорила про зброю або хорошу погоду. — Нарешті хтось говорить про вбивства без цього кислого героїзму.

— Дякую, сонечко, — протягнула Рена. — Завжди приємно отримати схвалення від молодого покоління соціопатів.

Кобра усміхнулася ширше.

— А якщо він почне просити пощади? — раптом поцікавилася вона у Рени. — Цей ваш полковник.

Рена пирхнула так, ніби сама думка здалася їй кумедною.

— Тоді ми будемо його судити. Покличемо прокурора, адвоката, зберемо суд присяжних. Маркусу замовимо прокурора з доставкою в нашу клоаку. Вергелес, як тобі така ідея?

— Я віддаю перевагу більш ефективним методам, — не змінюючи виразу обличчя, відповів Влад і поплескав по древку свого автомата.

— Бачиш? В цьому світі, сонечко, немає прокурорів, адвокатів і судочинства як такого. Так що нехай його судять на тому світі, — вона показала пальцем угору.

— Він побачить, що помилився, — сказав Граніт.

— У чому саме? — запитала Рена.

Граніт перевів погляд у бік дороги, де в тумані вже починало пробиватися тьмяне світло фар.

— У тому, що нас можна було виростити тільки як зброю.

Перший вибух мав заблокувати передню машину колони, другий — перекрити відступ. Уся атака повинна була тривати лічені хвилини, бо затяжний бій означав неминуче прибуття підкріплення. Країна рожевих мрій була не так далеко, щоб це підкріплення швидко опинилося на місці бою.

Крізь туман долинув глухий гуркіт двигунів.

— На позиції, — дав команду Влад.

Колона вже майже увійшла між бетонними опорами, коли вибух розірвав туман сліпучим спалахом. Передню машину підкинуло вгору. Метал загарчав, уламки розлетілися навсебіч, а наступної миті другий вибух прогримів позаду, перекриваючи відступ.

Туман миттєво змішався з димом, пилом і криками.

Рена вискочила з укриття першою.

— Працюємо, сонечка! — гаркнула вона, відкриваючи вогонь.

Автоматні черги рвали бетонну крихту з опор, у вузькому просторі між естакадами гуркотіли вибухи.

Броненосці охорони зреагували майже миттєво, ніби вибухи лише розбудили в них звичний рефлекс. Вони різко розсипалися вздовж дороги, займаючи укриття між пошкодженими машинами й бетонними опорами і почали швидко вирівнювати лінію вогню.

— Скласти зброю! — несподівано крикнув Граніт. Він вів бій, прикриваючись за бетонною колоною колишньої естакади. Ці слова потонули в гуркоті бою, але він не зважав. — Ви не будете сьогодні помирати за нього!

Влад цикнув на нього, щоб не привертав до себе уваги, видаючи позицію.

Рена  ж раніше за Влада зрозуміла, що відбувається.

 - Нехай покажуть в якій машині дівчата і віддають нам Куропаткіна, - підказала з-за сусідньої колони.

Граніт різко втягнув повітря, і цього разу його голос прозвучав жорсткіше: