Прихисток 5 — ПОП. Розділ 5.2

Стосунки з Оленою Сергіївною стали справжньою віддушиною для полковника Куропаткіна. З нею він дозволяв собі бути просто чоловіком, не думаючи про експерименти, звіти, загрози та багато іншого, що тягнуло за собою його посада. Він розумів, що ця ілюзія спокою не буде тривати довго, проте не очікував, що вона закінчиться, тільки щойно розпочавшись.

Усе зіпсувала одна вечеря в закритому офіцерському клубі.

Мельников того вечора був у піднесеному настрої, багато жартував і навіть дозволив собі кілька келихів понад звичну норму. Його важке обличчя розчервонілося, а в голосі з’явилася та небезпечна розв’язність людини, яка давно звикла, що їй ніхто не заперечує.

В цьому стані він і помітив Олену Сергіївну. Усміхнувся їй занадто впевнено, щоб це здавалося простою ввічливістю.

— А я все думав, де ти пропала, — кинув він їй через пів зали так, ніби поруч не було інших людей.

Олена Сергіївна ледь помітно зблідла, але швидко опанувала себе.

— Світ маленький, Павле Андрійовичу, — відповіла вона з натягнутою усмішкою.

Куропаткін відчув, як усередині повільно холоне щось неприємне.

— Іване Івановичу, — протягнув Мельников майже добродушно. — То ви тепер, виходить…

Мельников не став продовжувати фразу, але його погляд закінчив її за нього.

Пізніше, вже дорогою додому, Олена Сергіївна спробувала пояснити ситуацію легко й недбало, ніби йшлося про якусь стару незручну історію.

— Це було давно, — сказала вона, дивлячись у вікно автомобіля. — І недовго.

— Наскільки давно?

— Ще до вашого переведення у Святадар.

— Ви не вважали це важливим?

Вона промовчала.

Його дратувала не сама наявність Мельникова в її минулому, а те, як саме він дивився на нього того вечора.

Через три дні виклик надійшов офіційним каналом.

Куропаткін прибув до адміністративного сектору служби безпеки, де Мельников зустрів його занадто привітно.

 — То як іде справа з розслідуванням нападу на навчально-тренувальний центр? – поцікавився Мельников.

Полковник Куропаткін написав всі необхідні рапорти, в тому числі і Мельникову, як раднику  з безпеки.  Йому здалося, аби не зустріч в офіцерському клубі, то цього виклику не було б.

 — Встановлено осіб, причетних до нападу, — став повторювати зазначену в рапорті інформацію Іван Іванович, - розіслано орієнтування. Виставлені пости на шляхах, що ведуть до їхнього вірогідного місця повернення…

Проте Мельников, здається, не слухав.

 — А що зробили особисто ви, Іване Івановичу?

 — Я координую дії служб, що займаються цим розслідуванням, — сказав Іван Іванович, будучи вже готовим до того, що скаже радник з безпеки.

 — Найкраще координація та, що проводиться на місці. Я би вам порекомендував виїхати на місце і все проконтролювати особисто.

У Івана Івановича були зовсім інші плани на найближчий час. Він спромігся на рівні вищого керівництва припинити вибраковку експериментальних броненосців, все ще не розголошуючи нікому про їхні можливості до самовідтворення. Очікував результати аналізів від Кравцова, але той явно затягував з ними. Отже виникла необхідність довести справу до результату особисто, попри саботаж недолугого капітана медичної служби. А для цього треба було перевезти декілька вихованок центру до генетичної лабораторії в Країні рожевих мрій.

 — Ваша порада дуже слушна, Павле Андрійовичу. Вирушаю, як тільки особисто впевнюсь, що у ввіреному мені тренувальному центрі покращили захист і покарали винних за недогляд за вихованцями.

Івану Івановичу здалося, що Мельникову було все одно куди він поїде, аби тільки він покинув Святадар і опинився як найдалі від жінки, що неочікувано стала між ними. Він вгадав, бо Мельников не став заперечувати і побажав йому успіху.

Коли двері кабінету радника зачинилися, Куропаткін ще деякий час стояв посеред коридору, не рухаючись і відчуваючи, як під жорстким коміром повільно виступає холодний піт. Потім повільно рушив коридором, майже не помічаючи людей, що проходили повз. Зайшовши до ліфта, Куропаткін сперся долонею об холодну металеву стіну і тримав очі заплющеними аж до того моменту, коли двері ліфта знову роз’їхалися, випускаючи його у просторий хол.

Ще зовсім недавно Святадар здавався йому символом порядку й остаточної перемоги над хаосом, але тепер, дивлячись на ідеально рівні стіни й спокійні обличчя службовців, Куропаткін раптом відчув, що вся ця стерильна стабільність тримається на чомусь значно крихкішому, ніж йому хотілося вірити.

Йому навіть здалося, що десь глибоко під блискучими кварталами, під куполом саркофага й усією цією дорогою ілюзією безпеки вже повзе невидима тріщина, яку він колись власноруч створив і тепер більше не був здатний зупинити.

***

Влад, хоча і був незадоволений останніми рішеннями Ріхтера і Дюваля, все ж вийшов з ними на зв’язок, хоча б для того, щоб впевнитися, що Олеся в безпеці і з дітьми за цей час не сталося біди. Натомість, дізнавшись, що вони облаштувалися біля Країни рожевих мрій, Ріхтер поділився інформацією, яка прийшла до нього від агента в Святадарі.