Прихисток 4 — Тренувальний центр. Розділ 4.10

Коли всі нарешті зібралися разом на безпечній відстані від навчального центру, Док не став покладатися лише на запевнення Граніта, що з його підконтрольними все гаразд, і взявся уважно оглядати кожного з колишніх вихованців на предмет травм і поранень.

Хлопці й дівчата спершу сприйняли його дії з настороженою недовірою. У всіх них медичний огляд стійко асоціювався з наступними неприємностями.

— Зі мною все нормально, — похмуро кинув Клин, коли Док спробував перевірити його плече. — Не треба мені колоти всяку гидоту. І аналізи здавати я не буду.

— Я тут не для того, щоб заподіяти тобі зле. – відповів Док.

Клин був третій на огляді. Попередні два вихованці реагувати так само наїжачившись.

— Всі так кажуть, — недовіра від однієї фрази Дока не зникла.

— А потім когось не повертають, — додала одна з дівчат, притискаючи до грудей автомат так, ніби зброя тепер була єдиною річчю, якій вона справді довіряла.

 - Так було, але більше не буде, — спробував запевнити Док, вже розуміючи, що жоден з вихованців тренувального центру лище слова на віру не візьме. Тож далі він просто продовжив працювати.

Молоді броненосці не виглядали виснаженими фізично, хоча за останню добу їм довелося витратити чимало сил. Дехто з хлопців раз по раз кидав погляди на зброю, ніби досі не міг звикнути до того, що кілька годин тому стріляв не по мішенях, а по таких самих броненосцях, як вони самі. Хтось намагався триматися звично байдуже, проте, в очах з’являлася та зосередженість, яка приходить після першого справжнього бою.

— Він навіть не встиг зрозуміти, звідки прилетіло, — раптом сказав один із хлопців, дивлячись кудись у бік. — Просто впав.

Ніхто не перепитував, про кого саме йдеться.

— А ти хотів, щоб він тебе поклав? — різко озвалася дівчина з позивним «Кобра», хоча в її голосі теж бриніла напруга, яку вона намагалася приховати за звичною зухвалістю. — Це був бій.

— Я знаю, — відповів хлопець, але вже тихіше. — Просто… вони ж теж були нашими.

Після цих слів на привалі встановилася важка тиша.

Док слухав це, продовжуючи огляд. Його дедалі більше непокоїли не травми, а те, що перед ним діти, у яких насправді дитинства й не було.

Коли черга дійшла до Граніта, Док запитав, уважно дивлячись йому в очі:

— Ти домінанта? — В цьому у нього вже майже не залишилося сумніву, було лише бажання остаточно переконатися у власних висновках.

— До певного часу так і було, — відповів Граніт після невеликої паузи.

— А вплив на собі відчуваєш?

— Майже ні, — Граніт злегка насупився. — Щось останнім часом змінилося. Вони також не відчувають мене, - він кивнув на членів свої групи. Якийсь збій або хвороба. Ви ж лікар, вам видніше. Хоча я не впевнений, що це можна назвати хворобою. Це тому нас почали списувати?

Док задумався, машинально провівши пальцями по щетині на підборідді. Сказати зараз, що їх почали списувати із-за того, що в їжу додали отруту, що блокує домінантний вплив, було в так само як «це я так зробив, щоб вас почали списувати».

— Це може бути тимчасовий стан, — сказав він нарешті, добираючи слова значно обережніше, ніж зазвичай. — Через певний час контроль здатен повернутися. Ти можеш знову відчути потребу встановити зв’язок зі своєю домінантою. Якщо відчуєш дискомфорт…

— Ви думаєте, це повернеться? — перебив його Граніт, і цього разу в голосі вперше прозвучала тривога. — Я розумію, про що ви говорите. — Він відвів погляд убік, неначе не хотів, щоб хтось побачив цю коротку слабкість і додав: — Тоді дасте мені ту мікстуру, яку давали Мойсею. Ви ж про неї хотіли сказати?

Док не став заперечувати.

Він дістав із внутрішньої кишені куртки невелику пляшечку з темною рідиною, в якій тьмяно хиталася густа витяжка катанерусів, і простягнув її Гранітові.

— Декілька крапель на день, але багато не можна. Поруч із тобою Мойсею вона, схоже, вже не потрібна, — сказав він, спостерігаючи за реакцією хлопця. — Але питання тепер не тільки в тобі. Є ще інші, і, можливо, ти зможеш помітити проблему раніше, ніж це стане очевидним для всіх.

Граніт узяв пляшечку й перевів погляд туди, де  галасливою зграйкою зібралися дівчата.

— Я розберуся, — сказав він нарешті. — Коли цей “тимчасовий стан”, як ви кажете, закінчиться.

Саме в цю мить одна з дівчат, Кобра, ніби відчула на собі його погляд і різко повернула голову в їхній бік. В її очах промайнуло щось більше, ніж просто цікавість — щось напружене, насторожене, майже інстинктивне.

Док помітив це і зрозумів, що попереду в нього пошук відповідей на набагато більше питань, ніж ті, що виникли, коли в їхньому загоні опинився Мойсей.

Мойсей не одразу зміг розібратися в тому, що відчуває. Коли він побачив Влада і Рену біля вентиляційної шахти, з балонами і шлангами, готовими пустити газ у відсік, де ще кілька годин тому спали його товариші, щось усередині нього різко обірвалося. Це було не просто здивування чи страх — це було відчуття, ніби світ раптом перевернувся. Він дивився на них тоді і не впізнавав. Ті люди, про яких він пам’ятав і думав, що вони прийдуть, що вони не забудуть, що вони витягнуть його звідти — не могли стояти там і готуватися зробити те, що виглядало як вирок для всіх інших. І ця суперечність боліла сильніше, ніж будь-яка фізична небезпека, бо вона не вкладалася ні в одну з тих простих схем, за які він тримався. У той момент у ньому вперше з’явилася недовіра, ніби тріщина пройшла через скло. Навіть тоді, коли з’ясувалося, що вони дійсно прийшли за ним і ризикували своїм життям не заради завдання, а саме заради нього, ця тріщина не зникла одразу.