Прихисток 4 — Тренувальний центр. Розділ 4.1

Весна за Полярним колом не мала нічого спільного з тією м’якою карпатською весною, з якої забрали Мойсея. Тут вона була сірою, пронизливою і холодною. В горах інколи кудлаті хмари нависали над вершинами, але не тому що небо було низьким, а тому що люди забралися занадто високо. Тут небо ніби опустилося. Воно майже лежало над бетонними коробками навчального центру, оточеного колючим дротом і вежами спостереження, ніби було ще одним рівнем захисту від сторонніх очей.

Металеві сходи відгукнулися глухим звуком під ногами. Мойсей намагався не дивитися на броненосців, що супроводжували його з обох боків, і лише ковзав поглядом по їхніх важких чоботах. Він відчув, як у грудях знову стискається знайоме відчуття панічного страху, але цього разу це був не напад, а щось інше.

Його завели до бетонного приміщення з голими стінами й решіткою у підлозі. Один із броненосців коротко наказав:

— Роздягайся.

Голос був глухий, без емоцій, і не залишав простору для запитань. Мойсей поспіхом стягнув із себе одяг. Почулося шипіння, і в наступну мить його збив з ніг потужний струмінь крижаної води. Вода вдарила в груди й обличчя з такою силою, що він захлинувся і мимоволі впав на коліна, намагаючись прикритися руками.

— Стояти рівно! 

Він ледь підвівся. Напір був настільки сильним, що доводилося впиратися всією вагою, аби не впасти знову. Вода стікала по лусочках, забираючи із собою пил і, здавалося, рештки минулого життя.

Коли воду вимкнули, він тремтів.

 — Що за дрижаки? – здивувався один з лускатих. – Ти хворий?

Мойсей не знав, що сказати, тільки негативно похитав головою.

— На стілець, — наказали йому.

Він сів, і холодні пальці іншого броненосця безцеремонно вхопили його за підборіддя, повертаючи голову. Погляд наглядача впав на дерев’яний хрестик на шиї Мойсея.

— Це зайве. — Він рвонув нитку і та легко розірвалася. — І волосся зайве, — продовжив він, вмикаючи машинку.

Мойсей здригнувся від першого дотику металу до шкіри. Пасма падали на підлогу, змішуючись із водою, і з кожним рухом машинки він все більше відчував себе незахищеним. Коли процес завершився, один із броненосців грубо повернув його обличчям до тьмяного металевого листа на стіні, що слугував імпровізованим дзеркалом.

— Дивись, — коротко кинув він.

Звідти на нього дивилася дитина з оголеною головою і  лусочками на шиї, що тепер здавалися помітнішими без волосся. Він став схожим на них більше, ніж будь-коли раніше.

— Звикнеш, — почув він позаду.

Ці слова прозвучали як вирок. Мойсей ковтнув клубок у горлі й опустив очі.

Йому видали штани і футболку чорного кольору, шкарпетки і легкі напівчоботи зі шнурівкою, наказавши одягатися швидше. Потім повели далі.

Довгі ряди двоярусних ліжок, акуратно застелені однаковими сірими ковдрами, тягнулися вздовж стін, утворюючи ідеально рівні проходи. Біля стіни навпроти вікон у шерензі вишикувалися хлопці, значно старші за Мойсея.

Офіцер-наглядач, заклавши руки за спину і ковзаючи поглядом по строю, давав якісь вказівки.

— Струнко! — коротко кинув він.

Хлопці синхронно випросталися, підборіддя піднялися на однакову висоту.

Мойсей зупинився перед порогом, не наважуючись зробити крок далі. Йому здалося, що якщо він не зайде всередину, то все це розчиниться, як поганий сон.

— Новобранець, у стрій!

Він не одразу зрозумів, що звертаються до нього.

— Ти оглух? — голос офіцера став холоднішим. — Два кроки вперед. Праворуч. Місце — в кінці.

Мойсей відчув поштовх у спину і, перечепившись об поріг, переступив його.

— Крок рівний, — продовжив офіцер, стежачи за ним. — Плечі розгорнути. Погляд перед собою.

Він спробував зробити так, як наказали, відчуваючи на собі швидкі, оцінювальні погляди старших. Став у кінець шеренги.

— Запам’ятай, — офіцер повільно пройшовся вздовж строю, — тут ти забудеш усе зайве, станеш частиною строю і відданим захисником могутньої держави.

Він повернувся до всіх:

— Розійтися по місцях.

Стрій розсипався, а Мойсей залишився стояти.

— Чого завмер? — тпрошепотів хтось поряд. — Ліжко останнє зліва — твоє.

Він пішов у вказаному напрямку, відчуваючи, як із кожним кроком світ, у якому була мама Оксана, віддаляється, а натомість наближається інший — побудований на командах.

У першу ніч він не зміг заплющити очей. Кожен звук — скрип ліжка, кашель, віддалений гуркіт дверей — розривав темряву і повертав його назад у той момент, коли якійсь великий чоловік з лускатим обличчям нахилився над ним у темній кімнаті, затиснувши рот долонею. Він пам’ятав, як його винесли на подвір’я, як він намагався вирватися, як побачив, що мама Оксана кинулася за ними, а потім її нерухоме тіло на землі. Він боявся заснути, бо щойно повіки ставали важчими, перед очима з’являлися ті самі події.