Прихисток 3 — Інтернаціональний загін. Розділ 3.21

На зустріч із колишнім агентом Іван Іванович погодився без особливого ентузіазму, адже для цього довелося залишати межі Столиці. Сам факт поїздки здавався йому зайвим клопотом, особливо з огляду на те, що справи, пов’язані з Країною рожевих мрій, він уже передав іншому кураторові, а інцидент із нападом на генетичну лабораторію давно перейшов під юрисдикцію іншого відомства.

Коли ж нещодавно на захищений канал прийшло повідомлення від агента з кодовим ім’ям Роберт, позначене як «вкрай важлива інформація для Вас», Іван Іванович не одразу навіть згадав, хто це такий. Він довго переглядав короткий текст, зважуючи, чи варто взагалі реагувати, адже формально цей чоловік більше не перебував у його сфері відповідальності. Проте багаторічна служба навчила його, що саме з дрібниць інколи виростають проблеми або, навпаки, можливості, які не слід віддавати іншим.

Роберт призначив зустріч у селищі, де полковник Куропаткін раніше не бував. В ньому був невеликий скверик – видно тільки нещодавно висадили молоді дерева, які поки що давали більше символічної тіні, ніж реальної.

«Принаймні тут спробували створити ілюзію життя», — подумав Іван Іванович, повільно оглядаючи довколишні фасади сірих дерев’яних будівель.

На лавці в скверику його чекав статний молодик, який підвівся, щойно помітив знайому постать у супроводі охорони. Куропаткін згадав його. Це був один з тих агентів, якого командирували поряд з іншими в його розпорядження майже рік тому. Це завдяки його донесенням він отримав підвищення і переїхав до Столиці. Після передачі справи іншому відомству, вони більше не контактували.

Іван Іванович коротким жестом наказав двом броненосцям залишитися на відстані і спостерігати за його зустріччю, не втрачаючи пильності. Вони розійшлися по краях скверу.

Полковник сів поряд з Робертом на лавку.

 Роберт заговорив першим:

— Я виконав ваше завдання і хотів би отримати обіцяне.

Іван Іванович дозволив собі поблажливу усмішку, яка мала справити враження доброзичливості, хоча насправді була лише частиною відпрацьованої манери тримати дистанцію.

— Але ж я вже не веду цю справу, — промовив він. — Якщо ти не отримав платню за виконану роботу, я подбаю, щоб відповідні служби здійснили виплати.

Давати обіцянки було для нього так само природно, як дихати, адже статус вимагав демонструвати великодушність. Однак сам по собі цей статус жодним чином не зобов’язував доводити сказане до реального результату, якщо обставини змінювалися або якщо потреба в людині зникала.

— Я отримав оплату, — відповів Роберт, — але мені здавалося, що ви були особисто зацікавлені у пошуках бойовиків, раз пообіцяли оформити мені переїзд до Столиці.

— Звісно, я був зацікавлений, — погодився Іван Іванович, — і радий, що ви навели нас на значно більшу пташку, ніж здавалося спочатку. Продовжуй служити вірно, і держава нагородить тебе по заслугах; можливо, з часом отримаєш посаду в Столиці.

Роберт хмикнув.

— Я щось подібне передбачав, і тому вирішив підстрахуватися. — Він зробив навмисну паузу, уважно спостерігаючи за співрозмовником і продовжив. — У мене є доказ того, що ви надавали неправдиву інформацію у звітах.

— Яку саме інформацію? — поцікавився Іван Іванович майже байдуже, ретельно приховуючи раптове напруження.

— Я зрозумів, чому ви так наполегливо шукали купку бойовиків, які самі по собі не становили серйозної загрози.

— Я шукав їх, щоб не допустити витоку секретної інформації, — відповів Іван Іванович.

— Ви допустили витік секретної інформації, — роблячи акцент на «допустили» стверджувально промовив Роберт. — І зараз цей витік у мене.

— Що саме? 

— Броненосець, який народився поза встановленими правилами і майже два роки прожив серед бойовиків, які планували використати його проти імперії, — відповів Роберт, не відводячи погляду. —  Це виглядає або як груба некомпетентність, або як свідоме приховування фактів.

Встановилася важка тиша, у якій уже не залишилося нічого від колишньої службової ієрархії, лише холодний розрахунок двох людей. Обидва розуміли, наскільки важливо зважувати кожне наступне слово.

Іван Іванович на мить опустив погляд, збираючи розсипані думки, а тоді раптово, занадто голосно для затишного скверу, розсміявся:

— Браво! — вигукнув він, повільно плескаючи в долоні, ніби щойно став свідком вдало розіграної сцени. Усмішка трималася на його обличчі, однак у глибині очей вже розпалювався вогонь хижака, який оцінює відстань до жертви і прораховує траєкторію стрибка. — Ти кидаєш мені виклик? Шантажуєш? Шмаркля, яка за пів року на волі встигла набратися зухвалості від заколотників і вирішила, що чогось варта в цьому світі? Я ж тільки оком поведу і від тебе мокрого місяця не залишиться.

Роберт не відвів погляду і не дозволив голосу здригнутися.

— Я ризикую, але не більше, ніж ризикував, коли виконував ваше завдання. Я пропоную обмін: незвичного, не схожого на інших броненосців хлопчика, на мій щасливий квиток до Святадару. Мене влаштує навіть невелика посада у вашому безпосередньому підпорядкуванні.

Небезпечний блиск в очах Куропаткіна посилився.