Прихисток 3 — Інтернаціональний загін. Розділ 3.20

Коли прийшли перші донесення про відхід лускатих від Східної застави, у тих, хто тримав другий рубіж, вибухнуло непритаманне їхньому суворому життю відчуття свята. Були поранені, але нікого не було втрачено, що за умов достатньо близького контакту з ворогом, надавало впевненості бійцям у своїх можливостях. Люди були виснажені, закіптюжені порохом і димом, але сміялися, голосно перегукувалися між собою, плескали один одного по плечах і йшли до базового табору так, ніби за спиною у них на деякий час виросли крила. Яна теж відчувала це дивне піднесення, коли втома і радість змішуються настільки, що світ навколо ніби стає більш яскравим але втрачає чіткі образи.

Дорогою вона кілька разів ловила себе на тому, що згадує Маринині слова. Подруга тоді сказала серйозну річ: якщо життя раптом дозволяє відчути щастя, не треба відкладати його на потім, бо “потім” може не настати. Саме тому під час переходу Яна все намагалася зібратися з думками і вирішити, що скаже Вугрові, хоча кожен придуманий наперед варіант здавався їй безглуздим і надто пафосним.

На півдорозі до базового табору зупинилися на короткий привал біля вузького гірського струмка. Поранені потребували перепочинку і догляду.

Яна зібралася з духом і покликала Вугра спуститися схилом ближче до води, щоб ніхто не чув їхню розмову.

— Вугрику, а що для тебе щастя? — запитала вона, сама здивувавшись, наскільки тихо прозвучав її голос.

Вугор усміхнувся, зробив крок ближче і легко притягнув її до себе. Він також знаходився в тому особливому стані, який приходить після небезпеки, коли усвідомлюєш, що всі свої живі.

Його поцілунок виявився несподівано впевненим і Яна не задумуючись відповіла, відчуваючи, як всередині розливається тепла хвиля, від якої стає трохи паморочливо.

— Ти колючий. — Вона притулилася щокою до його обличчя і тихо засміялася.

Пальці самі провели по його щоці, торкаючись короткої щетини. Вугр у відповідь обережно торкнувся її обличчя, а потім притиснув Яну до грудей.

— Якщо б я захотіла стати твоєю… ти б погодився? — прошепотіла вона йому в груди.

І відчула довгий уривчастий видих, а за ним хриплуватий відтінок у голосі:

— Коли повернемося в табір.

Від самого звучання цих слів по тілу пробігла чергова тепла хвиля. Вона обійняла його за шию і знову поцілувала, вже сміливіше, відчуваючи, як він відповідає їй так само щиро.

Хтось покликав їх, і світ знову повернувся разом із голосами, але обидва ще кілька хвилин стояли біля струмка, не поспішаючи розмикати обійми.

Одна Лише Рена не розділяла загального піднесення.

Те, що Роберт не з’явився зранку і не повернувся після бою, не давало їй спокою, і це було настільки очевидно, що навіть ті, хто не знав усіх деталей, відчували: щось тут не так.

Після останнього привалу Рена першою зібралася і рушила попереду всіх.

Влад наздогнав її і якийсь час ішов поруч мовчки, даючи їй можливість заговорити першій, але вона не озивалася.

— Він міг відірватися від групи, — нарешті сказав Влад. — У тумані і такому хаосі це не дивина.

— Ні, — відрізала Рена.

Влад ледь помітно стиснув губи, але продовжив, уже трохи наполегливіше:

— Міг отримати поранення і сховатися. Чекає, поки стане безпечніше. Таке теж трапляється.

Вона зупинилася настільки різко, що він змушений був зробити півкроку назад, щоб не врізатися в неї.

— Ти сам у це віриш? — прошипіла у відповідь.

Влад витримав цей погляд, хоча відповідь дав не одразу.

— Я шукаю варіанти, які не ведуть до найгіршого, — сказав він.

— А я не збираюся ховатися за ними. Він знав маршрут. Знав час. Знав, що тут буде. І не повернувся.

— Це ще нічого не доводить.

— Це доводить достатньо, — сказала вона так само вперто. — Я бачила, як він слухає. Як дивиться. Як запам’ятовує. Він не з тих, хто губиться в тумані.

— Якщо ти помиляєшся, ми втратимо людину, яка могла ще стати в нагоді.

Рена ледь похитала головою.

— А якщо я права, — відповіла вона, — ми вже втратили значно більше.

Вона рушила далі, не чекаючи його, і цього разу Влад не став її наздоганяти.

Позаду все ще лунав сміх і голоси тих, хто святкував коротку передишку, але попереду, там, куди йшла Рена, знову починалася тиша, у якій не було місця ілюзіям.

Щойно загін дістався базового табору, як радісний настрій розсипався на друзки від новини, що боляче вдарила всіх. В таборі панувала важка атмосфера.

З’ясувалося, що лускаті прийшли вночі, тихо обійшовши блокпости, ніби заздалегідь знали, де стоять дозори, і майже без шуму вирізали охорону біля воріт базового табору, а потім підпалили декілька будівель, включаючи штаб загону. Ріхтер вцілів дивом, бо не залишився ночувати в у штабі. Нападники зникли так само непомітно, як і з’явилися. А люди, що кинулися гасити вогонь, не одразу зрозуміли, якого лиха крім пожежі ті накоїли.