Розділ 39

Із закритого аналітичного зведення Центрального управління військового контролю

Гриф доступу: ОСОБЛИВОЇ ВАЖЛИВОСТІ

Фрагмент службової доповіді № 14/77-Б

«Упродовж останнього кварталу на території навчально-бойових частин зафіксовано зростання кількості випадків немотивованої внутрішньої агресії серед особового складу підрозділів типу Б-4.

Встановлено ознаки раптової дестабілізації поведінкових моделей, що супроводжуються втратою субординаційних обмежень, підвищеною жорстокістю та схильністю до актів колективного насильства.

Зокрема, відповідно до рапорту командування частини 6-ПК, після завершення бойової підготовки четверо солдат ізолювали командира підрозділу у приміщенні штабу, де вчинили щодо нього насильницькі дії збоченим способом із застосуванням штатного спецзасобу типу ПР-73, що призвело до критичних ушкоджень внутрішніх органів та смерті об’єкта.

Причетні до інциденту затримані. Під час допиту демонструють емоційну нестабільність, окремі ознаки ейфоричного збудження та нездатність раціонально пояснити мотиви вчиненого.

Попередній висновок: імовірний системний збій у програмі нейроповедінкової стабілізації.

Рекомендується негайний перегляд параметрів адаптаційного циклу для всієї серії.»

План Ріхтера не передбачав швидкого ефекту і будувався на терпінні, ретельності і точному розрахунку, адже головною умовою було не привернути увагу до самого факту втручання. Саме тому Ріхтер не поспішав, а розгортав операцію поетапно, через свою агентурну мережу, яка вже встигла пустити коріння у Святадарі і не тільки.

Кілька людей, підібраних особисто Дювалем, влаштувалися на різні пункти органічної переробки — ті самі сірі, майже безликі об’єкти, куди звозили все, що ще могло мати поживну цінність: від відходів аграрного виробництва до решток біоматеріалу, який у довоєнному світі навіть не розглядали б як ресурс. Влаштування не викликало труднощів, бо імперія охоче брала людей на цю роботу: важку, брудну і позбавлену будь-якого престижу.

Пункти переробки працювали безперервно, і процес там був доведений до механічної точності. Сировину звозили у великих контейнерах, де її сортували, відділяючи неорганічні речовини, що могли випадково потрапити у контейнер. Далі все йшло у подрібнювачі — масивні агрегати з потужними ножами, які перемелювали органіку до більш менш рівномірною консистенції. Запах у приміщеннях стояв важкий, густий, просочений гниллю і хімією. Самі робітники, пристосувавшись, переставали його помічати. А от тим, хто потрапляв сюди не часто, приходилося непереливки. Звичайні респіратори не допомогали і рідко хто з сторонніх відвідувачів міг втриматися від нудоти і її наслідків. З цієї причини ПОПи облаштовували вдалині від поселень і контролюючі організації їх відвідували не часто.

Саме на цьому етапі і відбувалося втручання.

Катанеруси, висушені до ламкої, майже крихкої структури, подрібнювалися вручну до стану грубого порошку, який за кольором і консистенцією майже не відрізнявся від звичайної сировини. Їх не вводили одразу у великих об’ємах, щоб не викликати змін, які могли б насторожити. Замість цього діяли обережно і системно: кілька мішків розподіляли між партіями, змішуючи з основною масою ще до етапу гомогенізації.

Після первинного подрібнення суміш потрапляла у гомогенізатори — закриті резервуари, де під дією температури, тиску і механічного перемішування вона перетворювалася на однорідну пасту. Там уже неможливо було відрізнити окремі компоненти: усе зливалося в єдину густу субстанцію, продукт втрачав індивідуальність і ставав частиною загального потоку, що рухався далі системою.

Готову гомогенну масу стерилізували, фасували у стандартні контейнери і відправляли на фабрики, де вже працювали не люди, а броненосці. Там процес набував іншого характеру — більш стерильного, контрольованого і технологічно вивіреного. Масу додатково обробляли, пресували у щільні брикети, сушили і пакували, перетворюючи на уніфікований продукт армійського харчування. Їжа була позбавлена смаку і варіацій, але достатньо поживна, щоб підтримувати фізичну активність броненосців.

Катанеруси, розчинені у загальній масі, починали свою непомітну подорож через десятки рук і механізмів, щоб у підсумку опинитися там, де їхня дія могла дати ефект, якого неможливо було досягти жодним прямим ударом.

Те, що починалося як обережне і майже непомітне втручання у виробничий цикл, довгий час не давало жодних очевидних результатів, і саме ця відсутність негайного ефекту була для Ріхтера найкращим підтвердженням того, що все відбувається так, як і було задумано. На різки збої система реагувала миттєво, але повільні, внутрішні зміни вона пропускала крізь себе, не маючи інструментів для їхнього швидкого виявлення.

Перші відхилення були настільки незначними, що їх списували на втому, перевантаження або звичайні помилки у підготовці. У звітах з’являлися формулювання про нестабільну поведінку окремих бійців, про короткочасні порушення субординації, про випадки, коли рядові дозволяли собі затримку у виконанні наказів або проявляли зайву самостійність у ситуаціях, де цього не вимагалося. Подібні інциденти не виходили за межі допустимого і не викликали серйозного занепокоєння, бо навіть у найжорсткіше контрольованих структурах іноді виникали збої.