Розділ 38

Нова робота Івана Івановича в Столиці вже не стосувалася якоїсь однієї колонії. Його було призначено куратором від імперської служби безпеки всієї системи відтворення броненосців. Заглибившись в проблему, він скоро зрозумів, що в цій сфері як павутина снувалися тонкі політичні інтриги. Задачею було не просто збільшити кількість броненосців і тривалість їхнього життя, але й не втратити хиткі взаємозв’язки між людьми і військовою верхівкою.

Між броненосцями існували складні фізіологічні зв’язки, де субординація була закріплена на рівні інстинктів або підсвідомості, — так зване «домінування». Домінанта обиралася не за наказом і не за заслугами, а за силою впливу на інших. Якщо домінанта віддавала наказ – він виконувався на рівні рефлексів, навіть без залучання свідомості. Це була найважливіша перевага універсальних солдатів, більша навіть за їхню витривалість і силу. Таким солдатам не потрібні були мотивації, переконання і моральні принципи, лише сильна домінанта.

Але ж була й інша сторона медалі. Для виживання їхнього племені їм потрібні були люди. Армійська верхівка не могла у звичному для себе сенсі домінувати над людьми, тож на плечі інституцій подібних відомству, що очолював Іван Іванович, лягала основна роли підтримання балансу сил. Треба було організувати роботу і сплкування з командуванням так, як у приказці: і вовки ситі, і вівці цілі. 

Іван Іванович особисто побував в навчальному центрі, де виховувався молодняк броненосців, народжений в Країні рожевих мрій за час його роботи там.

Дорога пролягала через кілька контрольно-пропускних рубежів, кожен із яких мав власну систему допусків, подвійні периметри охорони та ретельно замасковані пости спостереження, що свідчило про військову важливість об’єкта. Формально табір підпорядковувався військовому командуванню, і імперська служба безпеки за домовленістю з військовими виконувала контролюючий нагляд.

Тепер Іван Іванович мав не тільки двох броненосців охоронців у своєму розпорядженні. Він мав цілу ієрархію підпорядкований йому служб і заступника — значно молодшого, але це не заважало йому бути підприємливим і впевненим у собі.

Заступника на ім’я Артем Савельєв представили йому ще в управлінні. Він виїхав на об’єкт раніше, зустрів свого шефа на залізничній станції і завіз безпосередньо на територію, де передбачалося проводити інспекцію.

— Дозвольте супроводжувати, Іване Івановичу, — сказав він, коли Куропаткін вийшов із машини біля адміністративного блоку навчального центру.

— Ви вже супроводжуєте, — сухо відповів Куропаткін, кидаючи короткий погляд у його бік.

— Група першого циклу зараз на тренуванні, — почав доповідати Савельєв, підлаштовуючи крок під темп Куропаткіна. — Фізична підготовка і базові тактичні зв’язки. Ми дещо змінили програму після останніх звітів.

— Ми? — перепитав Куропаткін.

— За вашими рекомендаціями, — знайшовся з відповіддю Савельєв. — Я лише адаптував під поточні задачі.

Це формулювання Іван Іванович відзначив про себе як вдале.

— І які ж у нас тепер “поточні задачі”? — спитав він, коли вони вдвох вийшли на терасу на другому поверсі адміністративної будівлі, що слугувала оглядовим майданчиком. З цього місця відкривався вид на поле для тренувань.

Внизу, на плацу, шикувалися вихованці навчального центру.

— Скорочення часу адаптації, — відповів заступник, теж дивлячись униз. — І підвищення керованості на ранніх етапах. Відповідно до ваших вказівок.

Куропаткін закивав, хоча насправді думав не про дітей унизу, а про того, хто стояв поруч.

— Ви швидко робите висновки, — сказав він, нарешті повертаючи до нього голову.

— Я швидко вчуся, — поспішив запевнити його заступник.

Перші експериментальні броненосці нового зразка з’явилися на світ лише три роки тому, однак через прискорений у чотири-п’ять разів розвиток тепер перед полковником Куропаткіним стояли вже не діти в людському розумінні цього слова, а істоти, які зовні нагадували дванадцяти-чотирнадцятирічних підлітків — високих, фізично сформованих, із чітко окресленою мускулатурою та надто зосередженими, майже дорослими поглядами.

Коли за сигналом інструктора їх вивели на плац, Іван Іванович мимоволі відзначив злагодженість їхніх рухів, відсутність метушні чи дитячої незграбності, а також ту майже безшумну синхронність, з якою вони шикувалися в рівну лінію, ніби кожен із них відчував не лише власне тіло, а й розташування інших.

Всі вихованці були одягнуті в однакому форму чорного кольору, що прикривала лускату шкіру, тож за зовнішніми ознаками їх важко було відрізнити від звичайних бритоголових підлітків. Їхню природу видавав лише злегка сіруватий колір шкіри і неприродна зібраність.

Іван Іванович пройшовся територією навчального центру, детально розпитуючи про все, що раніше не було в його компетенції, проте зараз було необхідним для його нової посади.

Полковника та його заступника супроводжував броненосець-наглядач, який спочатку тримався впевнено, проте з кожним новим запитанням ставав усе стриманішим, відчуваючи, що звичайними формальними відповідями тут не обійтися.

— Почнемо з базового, — сказав Іван Іванович, зупинившись біля майданчика, де займалася група вихованців. — Яка у вас структура навчання?