Розділ 36

На початку вересня вдалося організувати вилазку на соляні шахти. Хоча потреба в солі давно стала нагальною, рішення про цей рейд ухвалювали довго й обережно, зважаючи на ризики, які ще жили в пам’яті кожного. Усі добре пам’ятали події минулого року, коли лускаті прочесали шахти, обшукуючи кожну тріщину.

Підземелля зустріло їх знайомою прохолодою і сухим присмаком солі в повітрі. На щастя, покинутий бункер уцілів, і це відкриття викликало полегшення, змішане зі щемом. Перед від’їздом вони ретельно замаскували вхід із самої шахти, зливши його з природними тріщинами в породі так майстерно, що тепер і самі не одразу змогли б його знайти без орієнтирів. Основний вихід з бункеру, відділений шлюзами, свідомо завалили, щоб ні "вільні", ні лускаті у разі повторної зачистки не мали жодного шансу проникнути всередину з боку руїн міста, і тепер ці завали стояли мовчазним свідченням того, наскільки поспіхом і болем був продиктований їхній відступ.

Для Яни повернення в це місце виявилося складнішим, ніж вона очікувала, бо кожен коридор, кожен поворот і кожна вибоїна в камені оживляли спогади, які вона, здавалося, вже навчилася тримати на відстані. Тут вони сміялися й сварилися, тут чекали звісток із рейдів. Вона знову переступила поріг дому, якого більше не існує, але стіни якого все ще пам’ятають їхні голоси.

Вони відвідали могили побратимів, і ця дорога видалася Яні довшою, ніж будь-який гірський перехід. Біля плити, під якою був похований Рома, Яна і Вугор затрималися найдовше, не поспішаючи йти далі. Яна мовчки провела пальцями по бетону, а Вугор стояв поруч, не втручаючись у її тишу, але своєю присутністю даючи зрозуміти, що вона не сама.

Поточний рейд мав цілком практичну мету — транспортування солі, яка в умовах гір стала необхідним елементом побуту. Сіль потрібна була для їжі і зберігання продуктів, однак цього разу її значення виходило за межі звичного вжитку. Після останніх подій і рішень солі потребувалося значно більше, ніж могли забезпечити звичайні, доволі обмежені, канали постачання Ріхтера. Ще під час попереднього візиту Влад був щиро здивований тим, що гриби, залишені в бункері без догляду, не лише не загинули, а навпаки — розрослися ще пишніше, ніби відчули себе повноправними господарями покинутого людьми простору. Вони давно вже вийшли за межі стелажів, на яких їх колись акуратно розміщував Док, і поволі перебиралися на стіни відгалуження підземного тунелю, вкриваючи камінь щільним, м’яким на вигляд шаром, що ледь помітно світлів у тьмяному світлі ліхтарів. Коли люди пішли, посадження залишилися без провітрювання, без контролю температури, без звичного втручання, і здавалося б, мали занепасти, однак постійна підвищена вологість, замкнений простір і висока концентрація солі створили для катанерусів майже ідеальне середовище. Відсутність притоку повітря ззовні, що раніше вважалася проблемою, виявилася перевагою, бо стабілізувала середовище. Саме з цього спостереження Док і зробив свій висновок: поєднання солі та вологості в ізольованому просторі з обмеженим доступом кисню забезпечує оптимальні можливості для їхнього росту, отже солі треба більше.

Після повернення з рейду в соляні шахти Яна дізналася, що Марина зникла. Спершу вона сприйняла це як непорозуміння. Але швидко з’ясувалося, що минуло вже два дні. Її шукали по стежках довкола табору, перевіряли покинуті укриття, навіть спускалися до русла гірського потоку, куди іноді тягнуло самітників. Усе безрезультатно.

Роберт приймав найактивнішу участь у пошуках. Він не міг всидіти на одному місці. Говорив уривчасто, часто ковтав слова. Вечорами здебільше залишався біля вогню на самоті. Сидів годинами, втупившись у жар, і його обличчя, зазвичай жваве, тепер здавалося понурим і спустошеним. Яна кілька разів підходила до нього, намагалася підтримати, говорила про те, що Марина могла просто заблукати, що її ще знайдуть. Він кивав, але в його очах не було віри.

Для Яни ця звістка стала ударом, який важко було одразу осмислити. Тільки зараз вона зрозуміла, як їй не вистачає Марини, хоча своєю близькою подругою її не вважала. Її зникнення розривало звичний порядок речей.

— Я не повинен був її відпускати, — в котрий раз повторив Роберт, зупинившись біля вогнища й дивлячись у полум’я, ніби шукав у ньому відповідь. — Вона сказала, що хоче побути на самоті. Я хотів піти з нею, але… отримав тільки грубість. Що з нею сталося?

Яна намагалася згадати, чи помічала за Мариною якісь зміни останнім часом. Ніби ні. Вона здавалася такою ж, як завжди: щасливою. Хоча щось могло трапитися, поки вони ходили по сіль.

— Ви не сварилися? — обережно запитала Яна.

Роберт скрушно похитав головою.

— Ні. Попитай у кого хочеш. Кому вона могла завадити? Вона була така наївна, добра.

Його голос здригнувся. Після паузи Роберт спитав:

 — Її речі залишилися у мене, може ти забереш?

Яна відмовилась. Їй згадався двадцять третій барак, де після смерті або арешту мешканця його майно розтягували сусіди. За уставом речі загиблого або віддавали родичам, або залишали у розпорядженні командира, якому був підпорядкований боєць. Марина ще не була повноційним бійцем, але тренувалася в сателітному таборі. Тож командир цього табору і повинен був все забрати і за потреби розподілити між іншими. Крім того зникнення Марини не означало гарантовану смерть. Вона розповіла Роберту, що колись так зник Андрій, коли всі подумали, що він загинув у бою.

— Може Влад і Рена все ж візьмуть його до нас? — якось спитала Яна у Вугра, коли поряд не було Роберта. — Ти не уявляєш, як це — сидіти без дії, поки життя навколо вирує. Це зводить із розуму.