Розділ 34

Як і попереджав Мирон, полегшення в стані Мойсея виявилося лише короткою відлигою. Після кількох спокійніших тижнів напади паніки повернулися — спершу рідко,  а згодом усе частіше й довше. Вони накочували без очевидної причини і кожного разу дедалі більше виснажували його.

На початку літа Мойсей майже перестав виходити на подвір’я. Раніше він міг годинами бігати з іншими дітьми, приймаючи активну участь в іграх з уявними ворогами та фортецями, а тепер закривав вуха, коли чув їхній сміх, що долинав крізь відчинене вікно. Навчання, яке давалося йому легко й навіть із захопленням, почало викликати роздратування; він кидав олівець, зривався на крик, якщо щось не виходило, або ж просто мовчки відсував усе убік. Інколи він забивався в кут, вибравши своє “безпечне” місце між ліжком і стіною, де можна було спертися спиною і бачити двері. Там він сидів годинами, обхопивши коліна руками, здригаючись від кожного різкого звуку, і відмовлявся виходити навіть для того, щоб поїсти. Його погляд ставав відстороненим, наче він дивився крізь людей, і лише іноді в ньому спалахував короткий відблиск — реакція на уявну загрозу, якої ніхто, крім нього, не бачив. Навіть на вмовляння Оксани, яка раніше могла заспокоїти його одним дотиком чи тихим словом, він почав реагувати агресивно. Він відштовхував її руки, різко відповідав, а одного разу так вдарив кулаком по стіні, що розбив кісточки в кров.

Док почав по-справжньому переживати не тільки за його психічний стан, але й за життя. Те, що раніше здавалося окремими симптомами, тепер складалося в тривожну картину: нервова система працювала на межі, виснажуючи організм, і кожен новий напад залишав по собі слід. Ще донедавна Док багато часу проводив у базовому таборі. Захоплений ідеєю пристосувати катанеруси до умов Карпатських гір, він облаштував у одній із печер невеликі плантації, намагаючись відтворити для грибів максимально наближене до рідного середовище. Проте всі його зусилля довгий час наштовхувалися на вперту невдачу, бо гриби не приживлювалися, наче відчували, що ґрунт для них чужий і непридатний. Лише після того, як до ґрунту почали додавати певну кількість солі, з’явилися перші ознаки життя, тонкі й крихкі паростки, які дали надію на стабільне джерело їжі. Але тепер усе частіше ставала необхідність залишатися поруч із Мойсеєм. Він варив трав’яні відвари з того, що приносив Мирон. Гіркий запах сушених стебел і коріння стояв у кімнаті постійно, змішуючись із тривогою.

Оксані було найтяжче. Вона не просто спостерігала зміни — вона втрачала ту дитину, яку знала. Її голос ставав глухішим, рухи — повільнішими, наче кожен день забирав частину її самої.

— Як же я відпущу його? — бідкалася вона, сидячи за столом із порожньою чашкою в руках. — Він виросте, стане таким, як усі, а потім хтось на кшталт Андрія вб’є його і зробить із нього облатунки? 

Ні Док, ні Влад не знали, що відповісти.

Коли Мойсей черговий раз забивався у свій сховок між ліжком і стіною, підтискав ноги й закривав долонями обличчя, ніби намагався відгородитися від усього світу, Яна тихо заходила до кімнати й сідала поруч на підлогу. Вона розгортала книжку тітки Оксани — ту саму, на якій виросла сама — товстий том із потертими кутами, пожовклими сторінками й тріснутим корінцем. Обкладинка давно втратила колір, але всередині залишалися цілі світи, де не було броненосців, пунктів переробки й нічних облав. Серед історій були казки про мандрівників, що проходили крізь темні ліси й знаходили приховані міста, про дітей, які виявляли в собі силу, про яку не здогадувалися дорослі, і про чудовиськ, що виявлялися менш страшними, ніж людський страх перед ними. Яна знала ці казки напам’ять, могла читати, не дивлячись у текст, але все одно повільно вела пальцем по рядках, ніби боялася порушити ритуал. Її голос лунав рівно й м’яко, без надмірної інтонації, але з тією внутрішньою впевненістю, що народжується з любові до історії. Вона читала про хороброго хлопчика, який ховався в печері від бурі, думаючи, що світ назавжди зруйновано, а потім наважився вийти й побачив, що сонце все ж повернулося.

Мойсей не протестував. Він не відштовхував її, не просив замовкнути, але й не виявляв зацікавлення. Його плечі залишалися напруженими, пальці впивалися в шкіру на лобі, ніби він намагався зупинити щось усередині себе. Часом він здригався від раптового звуку за стіною або віддаленого кроку на вулиці, і тоді Яна робила коротку паузу, даючи йому можливість повернутися до її голосу.

— …і тоді він зрозумів, що темрява боїться тих, хто не тікає від неї, — читала вона, ковтаючи сухість у горлі.

***

Одного разу стався інцидент, що ледь не забрав життя Мойсея.

Починалося все мирно, навіть святково. Коли Док приніс на Південну заставу перший успішний врожай катанерусів, вирощених уже на новому місці, це сприйняли як маленьку перемогу. Оксана одразу вирішила зварити з них грибну юшку, і до вечора кухня наповнилася густим, терпкуватим ароматом, від якого в животі приємно стискалося. Люди збиралися за столом раніше, ніж зазвичай, перегукувалися, жартували, а Марк Ковальський, посміхаючись у вуса, сипав компліментами щодо кулінарних талантів Оксани так щедро, ніби йшлося не про страву з грибів, а про королівський бенкет. Юшка вийшла наваристою, з глибоким, майже м’ясним смаком, і навіть скептики змушені були визнати, що катанеруси виправдали сподівання. За столом панував піднесений настрій.

Мойсею зварили окрему порцію — без солі, з урахуванням його особливостей. Дозволили скуштувати зовсім трохи, буквально кілька ложок. Куштувати місцеві лісові гриби йому вже доводилося, адже тут у горах, вони були одним із головних харчових продуктів. І якоїсь специфічної відповіді на них ніхто в нього не помічав.