Розділ 32

Після повернення з рейду Яна знову зустрілася з Мариною в сателітному таборі. Тепер вже в них було більше часу, щоб обговорити все те, про що у Другій комуні згадувати було не можна. Яна розказала, як вони жили в бункері, про свій перший рейд, про Дядька Андрія і Олесю. Влад не дозволяв тільки про Мойсея розказувати. Всім було зрозуміло, що це для хлопчика небезпечно.

Яна показала подарунок Роми.

 — Він як відчував, не хотів мене прив’язувати до себе, — зітхнула Яна. – Але я все рівно не погоджусь, що зараз не час для любові. Якщо вона справжня, то оберігає. Скільки прийшлося пережити Андрію і Олесі, але доля їх знову привела один до одного. Я дуже хотіла б, щоб у них надалі все склалося.

З Мариною Яна могла поділитися тим, про що Оксаною або Олесею було ділитися незручно.

 — Смішний такий позивний – Вугор. А як його насправді звуть? — зацікавилася Марина, бо бачила їх разом перед останнім рейдом.

 — Вугрик? – пожвавішала Яна. – Він Костянтин. Але боже тебе упаси назвати його Костею. Не любить, коли називають його на ім’я.

 — Гарне ім’я, — сказала Марина. – Так що у тебе з ним?

Яна знизала плечима.

 — Він про мене турбується. Раніше здавалося, як брат. Але зараз щось змінилося.

 — Я помітила. — Марина примружилася, уважно вдивляючись у Янине обличчя, ніби намагалася прочитати те, що та сама ще не наважувалася вимовити вголос. — І що саме змінилося?

Яна на мить замислилася, машинально погладжуючи грань кубика.

— Раніше це була просто турбота, — повільно сказала вона. — Він завжди був поруч, підставляв плече, бурчав, якщо я лізла куди не треба. Я сприймала це як… ну, як старшого брата. А тепер, коли він дивиться, то ніби хоче щось спитати і не наважується.

— А ти?

— А я не знаю, — чесно відповіла Яна. — Мені спокійно, коли він поруч. І водночас неспокійно. Наче щось от-от зміниться, і я боюся це зіпсувати. І ще… — вона зітхнула. — Мені соромно. Наче я зраджую Рому.

Марина похитала головою.

— Почуття — це не зрада. Рома це зрозумів би, якщо би міг побачити. Просто любов буває різною і час її змінює. Для себе я вирішила, що якщо з’являється хоч найменший шанс побути щасливою, їм треба користатися.

Вона зробила паузу і продовжила:

— Знаєш, мій Роберт хотів би потрапити в один загін з твоїм Костею і Владом. Просив словечко замовити, бо втомився від сидіння без діла.

 — Це вам треба до Рени, — порадила Яна. —  Але вона дуже перебірлива, а Влад повністю на неї покладається.

 — А мене візьме? – поцікавилася Марина.  – Я вже трохи тренувалася тут, але поки що не дуже виходить. Але я буду старатися.

 — Я навчу тебе їздити верхи, і ми будемо як справжні амазонки. – Яні здавалося, що це цілком реально. Вона думала, що за рахунок нових друзів, які можуть стати такими ж близькими, як і всі, кого вона вважала рідними для себе, її сім’я зміцніє і розростеться подібно збільшенню усього загону Ріхтера.

***

Зусилля Дока і Оксани не пропали даром, і вже на початку квітня Мойсей почав говорити — спершу окремими словами, а згодом короткими фразами, у яких ще плуталися закінчення. Балакучим його назвати було складно, він не сипав словами без упину, але з іншими дітьми порозумівся напрочуд швидко, ніби довго спостерігав за ними мовчки й тепер просто ввімкнувся в уже зрозумілу гру.

Антон і Вовчик, що взимку рідко навідувалися до Південної застави через холод, з настанням весни стали приходити дедалі частіше. Сонце підсушило подвір’я, а за огорожею вже зеленіли перші кущі — і хлопцям було важко всидіти на місці. Їм кортіло перевірити, наскільки їхній «братан» сильний і кмітливий. Обох нещодавно допустили до тренувань зі зброєю, і вони ходили з таким виглядом, ніби вже завтра підуть у рейд.

Найкумедніше було спостерігати, як на вигляд трирічна дитина дає їм фору. У перетягуванні каната, який вони зробили з товстої мотузки, Мойсей упирався п’ятами в землю, нахилявся всім тілом і, стискаючи зуби, тягнув так вперто, що Антону доводилося червоніти від напруги. А у грі в наздоганялки жодного разу хлопчика ні Антону, ні Вовчику схопити не вдавалося, навіть вдвох. Мойсей несподівано змінював напрямок, пролазив між ящиками так спритно, що старші хлопці, значно вищі й незграбніші, лише спотикалися й лаялися.

Їхні ігри рідко обмежувалися простою метушнею. Вони будували «укріплення» з порожніх ящиків і мішків із піском, ділилися на «вартових» і «нападників», вигадували власні правила захоплення прапора — яскравої ганчірки, прив’язаної до палиці. Мойсей, хоч і найменший, дивовижно швидко схоплював суть, умів чекати в засідці довше за інших і часто обирав обхідний шлях, з’являючись у найнесподіваніший момент.

Інколи їхні ігри переходили в боротьбу — з реготом і перекочуванням по траві. Антон, який уже відчував себе майже дорослим, намагався повчати Мойсея, як правильно ставити ноги чи прикривати голову, але за кілька хвилин сам опинявся на землі, притиснутий до землі маленькими, але напрочуд міцними руками.

— Та він як мурашка, — бурчав Вовчик, витрушуючи траву з волосся. — Малий, а піднімає більше за свою вагу.