Розділ 30

Всю зиму Яна чекала, що якщо не Влад, то хоча б Рена долучать її до бойових виходів, але так і не дочекалася. Якось пожалілася Оксані на командира.

— Поговори з ним ще раз, — порадила та. — Тут він знайшов місце, де може реалізовувати свої бажання і водночас зменшити відповідальність за нас. Але відірватися повністю не може. Ваші відносини й справді стали схожі на ті, що складаються між батьком і дочкою. А близькі люди повинні знаходити спільну мову попри всі непорозуміння.

Яна зітхнула.

— Ми вже не всі разом. І я абсолютно не претендую, щоб бути його дочкою. Я лише хочу, щоб він долучив мене до свого підрозділу і не відмахувався.

Оксана усміхнулася і погладила її по голові, як маленьку. Яна не відсторонилася, навпаки притиснулася до її теплого боку щільніше і прихилила голову на плече.

Ще зовсім недавно вона не дозволяла собі такого. Коли під опікою Оксани були Вовчик, Антон, а згодом ще Христина і Ванда, Яна трималася осторонь, удавала самостійну, ніби їй не потрібна була часточка цього тепла. Тепер же, коли всі діти, окрім Мойсея, жили в базовому таборі, раптом з’явилося місце для її власної вразливості. Вона згадала, як колись теж називала Оксану мамою. Слово тоді злітало легко. Згодом воно стало складнішим, обережнішим, але від того не менш справжнім.

Під опікою Оксани тепер був тільки Мойсей. До сих пір він зростав дитиною майже безпроблемною: не хворів, не влаштовував істерик, не плакав через подряпини, навіть коли падав, підводився мовчки, ніби біль для нього був чимось другорядним.

Сама Оксана на свіжому повітрі ніби ожила. Розправила плечі, почала частіше посміхатися, у її ході з’явилася легкість, якої Яна давно не бачила.

Це помітила не тільки Яна.

Командир застави Марк Ковальський спершу дивився обережно, крадькома, але з кожним днем його погляд затримувався довше. У ньому відчувалася стримана увага і якась тиха розгубленість, що дивно контрастувала з його суворою вдачею. Під час обіду він завжди опинявся поруч з Оксаною. Наче випадково. Наче інших місць за столом просто не залишалося. Він уважно слухав, коли вона розповідала про дітей, іноді ставив короткі уточнювальні запитання, і щоразу, коли вона сміялася, в його очах спалахувало щось тепле й трохи сумне.

Одного разу він зупинив Яну.

— А скажи, Яно… — почав він, ніяковіючи й помітно червоніючи. — Тільки не бреши.

Яна насторожено звела на нього очі.

— Між Оксаною і Владом… які стосунки?

— Нормальні, — відповіла вона, не одразу зрозумівши, навіщо він питає.

А потім швидко здогадалася і ледь помітно усміхнулася.

— Ви про те, чого для нас Оксана мама, а Влад — тато?

Командир ніяковів так щиро, що Яні ледь не стало його шкода. Навіть кінчики вусів, здавалося, почервоніли разом із щоками.

— В цьому плані все нормально, — продовжила Яна, вже відверто тішачись ситуацією. — Оксана вільна. У Влада — інша пасія.

— Я якось так і подумав… — пробурмотів Ковальський у вуса, намагаючись надати голосу байдужості, але полегшення в ньому звучало цілком виразно.

Він кивнув, ніби дякуючи, і поспішив кудись у своїх командирських справах, залишивши по собі ледь помітний слід збентеження.

Яна, звісно, не втрималася. Того ж вечора вона розповіла про цю розмову Оксані, копіюючи ніяковий тон командира. І тепер вже з задоволенням спостерігала, як червоніють інші щоки.

— Яно… — тільки й видихнула Оксана, відвертаючись до вікна.

«Їй-богу, як маленькі», — подумала Яна.

Щодо «пасії» Влада Яна ніяк не могла визначитися, і ця внутрішня плутанина вимотувала її більше, ніж будь-який гірський підйом. Колись вона сама для себе сформулювала просту істину: такого командира, як Рена, можна або обожнювати, або ненавидіти, бо занадто вже сильний у неї характер, занадто гостре слово і надто вона впевнена в тому, що робить, щоб залишати по собі байдужість. Проте саме в цьому й полягала проблема — Яна не могла чесно відповісти, обожнює вона Рену чи ненавидить? У присутності Рени в ній усе напружувалося, ніби струна. Хотілося довести, що вона не слабша, що витримає будь-який погляд, будь-яку іронію, будь-яке випробування. І водночас вона ловила кожне схвальне слово, навіть випадковий кивок, так, ніби це була нагорода, на яку чекала роками. Її почуття не вкладалися в прості визначення і нейтральними також не були. І якось несподівано Яна спіймала себе на думці, від якої їй стало ніяково навіть наодинці із собою: можливо, це все через Влада. Можливо, вона ревнує Рену до нього так, як донька може ревнувати коханку свого батька, навіть якщо давно переконує себе, що вже виросла і нічого подібного не відчуває.

«Дурня якась, — силувалася вона заспокоїти себе. — Він абсолютно вільний робити що хоче. Я йому ніхто».

Логіка була бездоганною, але почуття їй не підкорялись.Особливо після того випадку на початку березня, коли крижаний вітер особливо люто рвався з гір, намагаючись випробувати людей на міцність. Він свистів, забирався під коміри, змушував втягувати голови в плечі. Яна проходила повз лазню, з якої саме відчинилися двері. Спершу назовні вирвалася густа пара, що одразу розчинилася в морозному повітрі, а за нею з’явилися вони — збуджені і розпашілі.