Розділ 29

Взимку кількість рейдів помітно зменшилася. Гори затихли під снігом, стежки замело, перевали стали небезпечними. Влад і Вугор дедалі більше часу проводили у базовому таборі або на полігоні, де разом з Реною навчали тих, хто ще вчора не вмів навіть правильно тримати гвинтівку. Яна стала частіше залишатися разом з ними, навідуючись на Південну заставу раз чи два за тиждень залежно від погоди. Інколи дорогу до застави замітало так, що був реальний ризик збитися зі шляху і не повернутися. На цей раз заметіль тривала декілька днів поспіль, і Влад відпустив її на Південну заставу лише після того, коли туди з’їздив і повернувся транспорт, що відвіз продукти і залишив по собі колію, якою можна було пройти не збившись зі шляху.

День видався відносно сприятливим: небо очистилося, вийшло бліде сонце, але мороз тримав міцно, кусав щоки й пальці навіть крізь рукавиці.

Яна йшла широким кроком, наскільки дозволяла вузька колія і на одному з поворотів раптом побачила Мойсея.

Він ішов тією ж колією їй назустріч — маленька постать посеред білої порожнечі. Без верхнього одягу, у тапках. Дивився під ноги і не одразу помітив її. А коли підняв очі й побачив Яну за кілька десятків кроків, зупинився. Русяве волоссячко було припорошене снігом. На віях — крихітні замерзлі кристали.

— Куди це тебе несе? — різко кинула Яна. — Маршируй назад. Хутко.

Вона підійшла ближче, але не наважувалася схопити його за руку й потягнути силою. Згадала слова Вовчика: з ним силою не впоратися — може вдарити так, що мало не здасться. А це було давно. За цей час хлопчик ще підріс. Тепер виглядав як звичайна дворічна дитина. Звичайна — якщо не знати, ким він є.

— Боіся? — несподівано спитав він, по-дитячому ковтаючи звуки.

Яна не змогла б однозначно відповісти. Щось у ньому відштовхувало. Занадто живий, занадто теплий для того, хто стоїть на морозі без верхньої одежі і навіть не здригається.

Він задер голову й дивився на неї, чекаючи відповіді. А вона дивилася в його очі — звичайні, допитливі, без холодної зверхності. Відраза, що на мить майнула всередині, миттєво змінилася соромом. Чим ця дитина завинила? Він просто існує.

Яна простягнула руку.

— Ідемо. Мама Оксана буде хвилюватися.

Мойсей обережно торкнувся її долоні своєю. Разом із теплом його пальчиків Яна відчула якійсь незвичайний зв’язок — ніби він шукав саме її, ніби пішов із табору по неї.

— Якого біса ти блукаєш тут один… — пробурмотіла вона радше до себе, ніж до нього.

Сніг хрустів під ногами. Піднявся легкий вітерець, закружляв іскристі сніжинки і загубився десь між смереками, що стіною стояли обабіч вузької дороги.

— А ти чогось боїшся? — спитала вже без наказового тону.

Мойсей замість відповіді витягнув ручку вперед, у бік застави.

— Мама Сана.

Яна зітхнула й підняла його на руки, щоб іти швидше. Він легко вмостився, обійняв її за шию, і Яна відчула, як сильно б’ється його серце і як нерівно її власне.

Мама Оксана здійняла переполох на всю заставу, щойно зрозуміла, що Мойсея немає. Спершу кликала спокійно — подумала, що сховався десь. Потім голос зірвався, видаючи наростаючу паніку.

— Мойсею!

За хвилину вже перевіряли склади, кухню, казарму. Коли знайшли маленькі сліди за межами огорожі, Оксана побіліла.

Вони вийшли за ворота Південної застави разом із Марком, але коли вдалині з’явилися дві постаті — Яна з Мойсеєм на руках — вона рвонула вперед. Бігла, ковзаючись на снігу, ледве втримуючи рівновагу. Вітер рвав її накинуту наспіх і не застебнуту куртку. В очах палахкотіли тривога й полегшення одночасно.

— Та що ж ми такі роззяви! — вигукнула вона, підбігаючи. Голос тремтів. — Десять няньок, а дитина зникла!

Вона забрала Мойсея з рук Яни, притиснула до себе, обертаючи полами розстібнутої куртки.

— Ти ж замерз… — прошепотіла, хоча бачила: не замерз.

Коли повернулися до застави, Марк зірвався на вартових.

— Прогавили дитину, шляк би вас втрафив! — гримів він, не стримуючись. — Сьогодні дитина, а завтра ворога не побачите! Повиганяю всіх до біса!

Охоронці мовчали, ніяково переступали з ноги на ногу.

Оксана почувалася винною не менше. Вона ж теж понадіялася, що огорожа — це захист. Що дитина не зможе просто так пройти повз. Що хтось помітить. А ще в неї засіла інша, доволі неприємна думка.

— Може це й параноя… — тихо сказала вона Яні вже пізніше, коли хвиля емоцій трохи спала, — але щось мені на душі неспокійно. Мені здається… хтось навмисне вивів його за межі.

— Чому ти так думаєш? — спитала Яна.

— Той новенький якось косо дивився на Мойсея.

— Я придивлюся, — пообіцяла Яна. — І за малим, і за охороною.

У неї одразу промайнула думка про Вовчика і Антона. Ті, маючи хист до всіляких авантюр, могли б прослідити за ким завгодно так, що й комар носа не підточив би, але сюди, на Південну заставу, вони навідувались рідко. Кілька наступних днів Яна справді придивлялася за вартовими на зміні. Слухала їхні розмови і ловила погляди, але нічого явного не знаходила. Ніхто не поводився підозріло.