Розділ 28

Завдяки масованим нападам на колонії загін Ріхтера почав поповнюватися швидше, ніж будь-коли раніше. Кожен успішний рейд ставав не лише ударом по імперській системі постачання броненосців, а й гучним сигналом для тих, хто ще вагався. Чутки про організований супротив розповсюджувалися все ширше — спершу з недовірою, потім із цікавістю, а згодом і з надією.

До загону тягнулися різні люди. Хтось ішов, втративши родину і більше не маючи чого втрачати; хтось — у пошуках сенсу, бо життя в гетто, хоч і стабільне, ставало нестерпно задушливим. Деякі загони вільних, почувши про сили, що накопичуються на заході, вирішили примкнути до Ріхтера, розуміючи, що поодинці довго не протримаються. Навіть мисливці — ті, хто завжди тримався осторонь великих конфліктів, — дедалі уважніше прислухалися до чуток, які розповзалися імперією.

Ці чутки мали подвійний ефект.

У численних гетто, де панувала притлумлена покора, люди раптом відчули, що десь там, за межами знайомих мурів і пропускних пунктів, зріє сила, здатна кинути виклик системі. Непокора ще не мала відкритої форми, вона лише ворушилася в думках — у тихих розмовах на кухнях, у затриманих поглядах, у небажанні вклонитися зайвий раз імперському наглядачу. Час від часу вона проривалася назовні: хтось із чоловіків кидав важке, але стабільне життя, прощався з родиною і зникав у напрямку заходу, обираючи замість гарантованої пайки примарну свободу. Таких випадків ставало дедалі більше, і кожен із них був, по суті, маленькою тріщиною в моноліті імперського порядку.

Але разом із надією зростала й небезпека, бо чутки дійшли до Столиці. Імперія дізналася, що спротив перестав бути розрізненими спалахами й почав набувати організованої форми. У звітах з’явилися формулювання на кшталт «зосередження сил», «ймовірний центр координації», «підготовка до масштабних дій». А це означало лише одне: рано чи пізно імперська армія зверне свій погляд на захід.

Враховуючи значний приплив новоприбулих і потребу в контролі над потенційними рекрутами, командування загону організувало декілька додаткових таборів, розташованих по периметру базового табору, так, щоб вони виконували подвійне завдання. З одного боку, вони слугували своєрідною передовою лінією оборони, яка мала перехоплювати перші спроби ворога проникнути до серця загону, з іншого — дозволяли ретельно фільтрувати потенційних бійців, не допускаючи до ядра тих, хто демонстрував сумнівну мотивацію або недостатню дисципліну. Насправді, прихистки, розташовані серед гір, були оточені імперськими силами майже з усіх боків, однак регулярні війська на цей рельєф не наважувалися заходити. Місцевий ландшафт — стрімкі схили, глибокі ущелини, зарослі ялицеві ліси та вузькі гірські перевали — робив перекидання техніки і особового складу надзвичайно складним, подекуди взагалі неможливим. В таких умовах додаткова лінія оборони по всьому периметру стала не просто доцільною, а життєво необхідною, адже дозволяла створити ілюзію ширшого укріплення, відволікаючи ворога та водночас забезпечуючи внутрішній контроль і безпеку загону. Кожен табір, навіть найменший, був спланований так, щоб стати важливою ланкою у складній мережі спостереження та сигналізації, що робило втрату будь-якого віддаленого посту менш критичною для загального стану оборони.

— Наш загін розростається шаленими темпами, — повідомив якось Вугор Яні після чергового повернення з завдання. — Знаєш, кого ми зустріли? Вона каже, що твоя подруга.

— Подруга? — перепитала Яна, здивувавшись, аж очі округлилися.

— З Другої комуни, Мариною звати. Була така? — уточнив Вугор.

Здивування Яни виросло ще більше, адже з усіх людей, яких вона могла уявити серед бійців, Марина була останньою. Та сама Марина, яка боялася зайвого слова, яка ховалася від чужих поглядів і мріяла не про зброю чи боротьбу, а про світло, спокій і життя, в якому не треба щодня виживати.

Вугор пояснив ситуацію:

— Їх обох взяли. І її, і дядька Захара. Але не довезли куди треба. Дорогою їх відбили.

Вражена почутим Яна згадала двір під дощем, незграбне прощання, Маринин погляд, і дядька Захара, що завжди здавався тим, хто знає, як усе має бути правильно.

— Дядько Захар вийшов на зв’язок з Владом і тепер він також тут, — продовжив Вугор. — А ще ті п'ятеро, що його і твою Марину витягли.

— Витягли… — тихо повторила Яна. — Вона… як вона тепер?

Вугор знизав плечима.

— Жива.

Яна відвела погляд, намагаючись приховати те, як сильно її це зачепило: що довелося пережити Марині, перш ніж вона опинилася серед тих, хто тепер тримає зброю?

— Я піду з тобою, — сказала вона раптом, майже не даючи собі часу на роздуми.

— Куди? — перепитав Вугор.

— На Східну заставу. Хочу їх побачити.

Домовились, що коли Вугор відправиться на збори перед наступним рейдом, то підвезе її.

Скоро Яна на власні очі переконалася, що слова Вугра про масштаби їхнього загону були аж ніяк не перебільшенням. В середині грудня випав сніг і Східна застава вкрилася білим покривалом. Але все тут змінилося не тільки із-за наступленням зими. Ще два місяці тому тут стояла просто Східна застава — кілька збитих з дерев’яних колод будиночків, вежа спостереження і склад із провіантом, але тепер табір розрісся майже до половини розмірів базового, розкинувши на засніжених схилах додаткові намети і грубі дерев’яні загородження.