Розділ 27

Наступного тижня Рена погнала новобранців у тренувальний рейд в гори.

Перед тим Влад знайшов Яну і попередив:

 — Я дозволю тобі піти, якщо Вугор буде поряд.

 — Я і без нього впораюся, — заперечила Яна.

— Я вже домовився з Реною, — наполягав на своєму Влад.

Яна скривилася, ніби проковтнула щось гірке. Злилася на командира за ставлення до неї як до дитини, якого раніше не було.

 – Дякую, татку, що дозволили, але няньки мені не треба.

  — Як знаєш. – Погляд Влада став колючий. – У Рени свій загін і свої правила. Якщо ти вирішила приєднатися до неї, будь готова до жорсткого ставлення.

Яна спалахнула:

 — Краще жорстке ставлення, ніж ніяке!

Влад тільки хмикнув у відповідь і пішов, залишивши Яну зі її злістю сам на сам.

 Як же це було типове для нього!

Рена чекала новобранців біля складу спорядження.

У тренувальних похід забралося близько двадцяти осіб. Це була різношерста компанія. У шеренгу разом з Яною вистроїлися декілька молодих чоловіків, декілька старших. Був один дядько поважного віку, судячи з його сивини. Були тут дві жінки, старші і міцніші статурою за Яну.

Рена ковзнула поглядом по строю. Коли її погляд зупинився на Яні, кутик губ сіпнувся.

— О-о, — протягнула Рена. — А ось і наш талісман. Невже без страховки?

Яні важко було зрозуміти, яку страховку вона мала на увазі. Але, скоріше за всього Вугра, про якого з нею домовлявся Влад. Проте, вже трохи звикнувши до поведінки Рени, вона змовчала. Да й часу сперечатися не було, бо Рена продовжила:

— Слухаємо сюди. Це не прогулянка, не посвята і не спосіб довести, що у вас є яйця. Це рейд. Нехай тренувальний, але то буде важкий перехід через перевал. Холод, нестачу сну і мінімум романтики я вам забезпечу. По той бік нас чекає транспорт, на який зберемо те, що від вас залишиться, і привеземо сюди.

Пауза.

— Хто думав, що я вас пожалію, може одразу відмовитись і записуватися в каструльний батальйон.

Один молодик хихикнув. Яна ж згадала, що Вугор назвав Петрівну командиром каструльного батальйону. От, значить, звідкіля ті слова у нього. Хто б сумнівався – від Рени.

Надалі перед строєм вийшов чоловік середніх років, якого Рена представила інструктором, що знав правила поводження в горах.

Від сонця і вітру на його обличчі пролягли глибокі зморшки. Сивина пробивалася пасмами. На ньому була куртка з латками на ліктях, потерті штани й черевики, що вочевидь пережили більше переходів, ніж кількість людей, що стояли у шерензі перед ним.

Голос інструктора був спокійний, трохи хриплуватий, без командного металу.

— Мене звати Мирон. Я не командир і не вихователь, — сказав він. — Моє завдання просте: зробити так, щоб ви повернулися звідти живими. Якщо будете слухати.

— Гори тут не люблять тих, хто геройствує, — продовжував він. — Погода міняється швидко. Сонце — не означає тепло. Туман краще оминати. Тут є хижаки – ведмеді і кабани. У випадку зустрічі – не панікувати, не робити різких рухів, повільно відходити уникаючи зорового контакту.  Для наплічників перше правило —  нічого зайвого.

Він перевів погляд на ноги новобранців.

— Друге: ноги. Мокрі ноги — це кінець переходу. Не геройствуйте, не мовчіть, якщо натерли. У горах мовчать тільки ті, кого потім зносять вниз.

— Третє: не розходитися. Навіть “на хвилинку”. Навіть “я тут поряд”. Тут — це поняття умовне. У тумані ви можете не знайти людину за п’ять метрів.

Мирон коротко глянув на Рену. Та ледь помітно кивнула.

— Четверте: каміння і схили. Не бігати. Не стрибати.

— І останнє. Гори не перевіряють, хто ви були раніше. Їм байдуже, звідки ви прийшли і що вмієте. Тут має значення тільки одне: чи вмієте ви слухати і триматися разом.

Мирон зробив крок назад.

— Все. Якщо питань немає — рушаємо.

Рена усміхнулася — тією самою кривою, небезпечною усмішкою.

— Ну що ж, — сказала вона, — хто виживе — той навчиться. Хто ні…

Вона знизала плечима.

— Значить, горам ви не сподобалися.

Під час того походу Яні не раз згадувалися слова інструктора, сказані ще перед виходом, коли більшість новобранців слухали його з напівусмішками, не до кінця усвідомлюючи, що саме їх чекає. Особливо про мокрі ноги, які в горах не дрібниця, а початок великих проблем. Тоді це звучало як перебільшення, але вже на другий день, коли невинний на вигляд гірський потічок після нічного дощу перетворився на широкий потік густої коричневої рідини, що тягнула за собою гілля й каміння, Яна зрозуміла, наскільки той чоловік мав рацію. Доводилося перебиратися через холодну багнюку, що засмоктувала чоботи, пробиралася всередину, обліплювала штанини, і кожен крок давався зусиллям.

Згадалися й його слова про туман, який у горах не просто явище, а жива істота, що може ковтнути людину за кілька хвилин. Одного ранку молочна пелена сповзла з гірського хребта так раптово, що ліс навколо зник, наче його стерли. Світ звузився до кількох метрів. Саме тоді один із новобранців відійшов убік відлити, — усього на кілька кроків — і розчинився в цій білій пустці. Спершу ніхто не хвилювався, але за десять хвилин у голосах з’явилася напруга, за пів години — страх. Знайшли його лише наступного дня нижче по схилу: змоклого, із засклянілими очима, що дивилися кудись повз людей.