Розділ 26

Оксана з Мойсеєм перебралися на Південну заставу. Туди ж переїхали жити Влад, Вугор і Док. Олесю з дочками, Вовчика, Антона і Яну планували залишити в базовому таборі, як сказав Влад — в центрі периметру, як найбезпечнішому місці табору. Яна одразу ж запротестувала і домоглася свого переселення також. Проте інших дітей Ріхтер брати не дозволив. В базовому таборі залишилась і Петрівна з Марківною. Олесю мали звільнити від бойових виходів і передати їй під опіку крім свої дочок ще Вовчика та Антона.

 — Вам треба вчитися, — сказав Влад дітям, — а на заставу можете приїжджати у гості.

Влад і Вугор, хоча й облаштувалися на Південній заставі, ходити на бойові виходи не перестали. Яна очікувала, що Влад і її візьме в найближчий рейд, але була неприємно здивована відмовою.

 — Чому?

 — Ти ще неповнолітня, – відповів він так, ніби забув про рейд до Країни рожевих мрій на початку літа.

— А як же мій бойовий досвід? – Яна по-справжньому обурилася.

 — Твій досвід і вміння треба вдосконалювати. Будеш навчатися.

Така різка зміна у ставленні Влада була для неї незрозуміла і неприйнятна. Всі ці пояснення старших, що причина у втраті Роми, і командир боїться втратити її (чи можна взагалі командиру чогось боятися?), про те, що у великому загоні і без Яни є кому ходити у рейди (що виглядало повним знеціненням того, що вона вміє), що для неї в загоні знайдеться інша робота (до Петрівни в каструльний батальйон?) викликали тільки роздратування в суміші з відчаєм. Її серце жадало помсти за смерть Роми.

«Його вбила система, що створила лускатих, – пояснював Док. — Вільні — також продукт цієї системи».

Яні було все одно з ким боротися – з лускатими, з вільними чи системою, аби тільки не просиджувати дні в затишку і теплі. Рома б на її місці ніколи б не погодився на це.

***

Другого листопада Яна відсвяткувала своє шістнадцятиріччя, хоча сама дата була радше домовленістю, ніж достеменним фактом її біографії. У неї ніколи не було документів, де чорнилом і печаткою було б зафіксовано момент її появи на світ, тож цей день обрали просто для того, щоб мати привід сказати: вона живе, вона дорослішає, вона має право на свято.

Святкування вийшло тихим і простим, але від того не менш теплим. У спільній їдальні, де зазвичай пахло димом і кашею, того вечора поставили довгий стіл. На ньому з’явилися свіжі яблука, сир із тонкою жовтавою кіркою і навіть мед у сотах — прозорий, бурштиновий, із запахом трав і сонця, який здавався майже нереальним у їхньому суворому побуті.

Меду Яна до того ніколи не куштувала, тому спершу поставилася до нього з обережністю, ніби це була якась дивна розкіш, що не личить їхньому життю. Проте варто було відчути, як солодкий, густий смак розлився по язику, і вона, забувши про стриманість, на правах іменинниці з’їла більше за всіх, викликавши доброзичливі усмішки довкола.

Док з’явився з пляшкою морсу, який урочисто назвав «святковим напоєм».

— Шістнадцять, — хитро зиркаючи, сказав Вугор. — Серйозний вік. Уже не дитина, але ще й не встигла стати такою злюкою, як ми.

— Самий небезпечний вік,  – вставив командир південної застави на ім’я Марк, що чимось нагадував Тихого – великого і доброго дядька, після смерті якого Яні дістався глок з надписом «Не говори — дій». — Ще не встигаєш зрозуміти, як сильно світ тебе ненавидить.

Яна посміхнулася. Чи не вперше за останні декілька місяців відчула себе легко й безтурботно. Проте потім якось зненацька накотився сум. Вона згадала, що минулий день народження відбувався, коли Рома був ще живий.

Коли більшість розійшлася, у приміщенні стало просторіше й прохолодніше. Саме тоді вона й помітила Рену, що зайшла до їдальні. Темне волосся було зібране у високий хвіст, але кілька пасм вибилися. Той же гострий погляд. Та ж небезпечна усмішка.

Рена мовчки оцінила Яну з ніг до голови — швидко, як оцінюють спорядження перед виходом.

— Отже, це в тебе сьогодні? — кивнула вона в бік столу.

— Так, — відповіла Яна, відчуваючи, як напружуються плечі.

— Співчуваю, — фиркнула Рена і підійшла ближче.  — Подарунків не роблю, але можу зробити пропозицію.

— Яку? — обережно спитала Яна.

— Завтра бери свій арбалет і поїдеш з нами на базу. Подивлюся, чи ти маєш шанс вижити довше за інших.

Кутик її уст сіпнувся.

— Не сподобається — скажу чесно. Сподобається — теж.

Вона вже збиралася йти, але зупинилася на пів кроку:

— І так, Малюто… Шістнадцять — це момент, коли тебе перестають жаліти.

Згодом Яна побувала на пасіці, розташованій на сонячному схилі, де в повітрі стояв рівний гул бджіл, і дізналася, як вони вибудовують свої стільники, як оберігають матку і як працюють без наказів, керуючись внутрішнім ладом.

Природа Карпат під час ядерного катаклізму майже зберіглася, бо ця територія була малозаселеною і не мала стратегічних військових об’єктів, тому сюди не прийшов вогонь, що  майже повністю спалив життя в інших місцях.