Розділ 24

Полковник Куропаткін швидко проаналізував ситуацію. Ці люди вже не вперше випереджали його на один крок. Але з кожним з цих кроків він скорочував дистанцію.

Вони діяли зухвало, але не ідеально.

Він не став гаяти часу і рушив до пропускного пункту, щоб з’ясувати, хто допоміг дітям тих бойовиків безслідно зникнути.

Те, що їх вивіз один із шоферів, що працював в управлінні, з’ясувати було не складно, як і арештувати його.

Броненосці вибили з нього майже весь дух, але інформації зібрати не вдалося.

Чолов’яга хрипів, плювався кров’ю, втрачав свідомість — і знову приходив до тями, повторюючи одну й ту ж мантру: заплатили, то й вивіз, висадив на перехресті.

Це було очікуваним, адже полковник вже зрозумів, з ким має справу.

Навів довідки у школі, майстерні. З’ясував, що старша з дітей тільки ззовні виглядала дівчиськом. Не  така вже вона була мала за віком, як здавалося на перший погляд. Володіння силовими прийомами та зухвала поведінка доволі скоро наблизило його до думки, що це саме вона була з тим наплічником на плечі.

Тепер він знав напевне, кого шукає і чітко уявляв свій наступний крок.

***

Броньований фургон рухався дорогою, що в’юнилася між пагорбами. Асфальт тут давно розповзся латками. Обабіч тягнулися вологі від дощів поля — бур’яни, перекошені стовпи, рідкісні дерева.

У кузові було темно й тісно. Лампа під стелею блимала, відкидаючи жовті плями. Захар сидів, опустивши голову. Його зап’ястки були стягнуті кайданками, губи розбиті. Навпроти сиділа дівчина, що тремтіла всім тілом.

— Куди нас везуть? — пошепки спитала вона.

 — Навряд чи на пункт переробки, — пошамкав він розвитими губами. – До нього їхати значно ближче.

Він розумів, що ці слова не заспокоять супутницю.

 — Як тебе звати? – спитав, щоб відволікти її від страхітливих думок.

 — Марина, — відповіла та. І спитала у свою чергу:

 — А за що вас так?

Вона мала на увазі ті садна і крововиливи, що рясно вкривали обличчя Захара.

 — Допоміг людям, дочко. А це в наш час не схвалюється. А ти як опинилася тут?

 — З дурі почала тікати від облави, — пожалілася Марина. – В мене сестрички залишились, пропадуть без мене.

Вона замовкла, притиснувшись спиною до холодного металу борта, подумавши про сестер. Молодші вірили, що старша знає, як усе владнати. Знали, що Марина принесе щось їстивне, навіть якщо батьки вкотре пропили пайки, отримані на всю родину. Батько мовчки відвертався, мати лаялася й плакала, а Марина стискала зуби й виходила надвір, бо знала, що їй знову доведеться домовлятися про їжу в обмін на власне тіло.

Вона не вважала себе жертвою, принаймні не дозволяла собі так думати. Це був розрахунок, жорстокий і принизливий, але зрозумілий: кілька годин ганьби — і сестри мають що їсти. Вона відкладала дрібні купюри, ховала їх у старій металевій коробці під підлогою, мріючи зібрати достатньо, щоб вирватися зі злиднів і переселитися до столиці, де, як їй здавалося, можна загубитися серед тисяч і почати все з нуля. Столиця у її уяві була світлом, яке не блимає, як ця лампа під стелею. Там ніхто не знає твого минулого, там можна орендувати крихітну кімнату і перевезти сестер подалі від батьківської пиятики й запаху перегару. Вона не мріяла про розкіш — лише про двері, які зачиняються зсередини, і про вечори без страху, що знову доведеться виходити “на підробіток”.

Тепер же кузов глухо здригався на вибоїнах, і кожен поштовх здавався відліком часу, що залишився. Вона раптом чітко усвідомила, що її життя може закінчитися ще до того, як вона встигне витратити хоч одну зі схованих купюр, що сестри прокинуться без неї, а мрія про столицю так і залишиться дитячою вигадкою, якою вона тішила себе ночами.

Марина витерла сльози рукавом. Вона боялася не стільки смерті, скільки того, що все було марно. І в цій темряві її найбільшим жахом було не те, куди їх везуть, а те, що вона більше не зможе повернутися й знову стати між сестрами і світом, який завжди вимагав надто високу ціну.

Захар мовчав, але слова Марини про сестер боляче вдарили по чомусь давно притлумленому. Він відвернувся, ніби розглядав темну стіну кузова, хоча насправді бачив зовсім інше — спалахи над горизонтом, глухий гуркіт, що котився землею, і чорний дим, який накрив місто в той день, коли світ розколовся на “до” і “після”.

Під час ядерного лихоліття він утратив усе — дружину, що саме пекла хліб на кухні, маленького сина, який вчився читати по складах, і стареньку матір, котра до останнього не вірила, що треба тікати. Тоді він вижив випадково, бо поїхав у відрядження, і ця випадковість довгі роки здавалася йому не порятунком, а вироком. Після вибухів не лишилося навіть могил, лише спустошений простір і пам’ять, яка не дозволяла забути ні запаху диму, ні тиші, що настала потому.

Коли Марина заговорила про сестер, у ньому щось стислося. Він уявив дівчаток, які чекають старшу сестру, не знаючи, що її можуть більше не побачити, і гірко потішився думкою, що в його випадку все простіше. Його смерть не стане для когось непоправною втратою, не залишить сиріт і не розіб’є чиюсь надію. Ніхто не чекатиме його біля дверей і не прислухатиметься до кроків на сходах. Це усвідомлення не було справжнім полегшенням, але воно давало відчуття порожнечі замість страху. Йому не було за кого боятися, окрім себе самого, а власне життя після втрати родини давно знецінилося.