Розділ 23

Дорога була довгою, але пройшла майже комфортно — якщо, звісно, можна так назвати поїздку у вантажівці, накритій брезентом, де вітер знаходив усі можливі щілини. Машину вів Док. Він забрав піших подорожніх у домовленому місці — нав’ючених речами, вузлами, старими наплічниками, в яких було зібране ціле життя. Перед тим, як рушити далі, довго роздивлявся Мойсея, спостерігаючи, як той бавиться іграшкою. Хотів роздягнути, щоб подивитися на шкіру, але Оксана не дала.

 — Погода яка, не бачиш? Не дам дитину роздягати! Якщо захворіє в дорозі, що будеш робити?

У Дока з цього приводу була своя думка, але озвучив він її дещо пізніше. Сперечатися з Оксаною було не на часі.

У кабіну посадили Оксану з Мойсеєм і Христину. Мойсей швидко заснув, заколисаний гулом двигуна, а Христина дивилася у вікно майже не кліпаючи, ніби боялася щось пропустити.

 — Він же броненосець, Оксано. Він не замерзне, — спробував привести свої аргументи Док, — дарма ти його так кутаєш. Він скоріше захворіє від перегріву, ніж від холоду.

 Для Оксани це не було аргументом.

 — Невідомо ще. Те, що дитина швидко розвивається, не означає що вона потвора. Він розумний хлопчик.

 — Чимось хворів за цей час? — продовжував збирати інформацію про здоров’я дитини Док.

 — Ні, — відповіла Оксана. — До речі, інші також не хворіли. Якщо дітей нормально доглядати і дозволяти гуляти на свіжому повітрі, то хворіти не будуть.

 — Зуби які?

 — Зубки нормальні. Шість і два лізуть.

 — Форма яка? – Док і сам би подивився, але дитина зараз спала.

 — Трохи інакші, ніби загострені, — якось одразу знітилась Оксана, — але змусила себе взяти в руки. – Він на Христину схожий. Ти ж сам бачиш, що це людське дитя! – не витримала мовчання Дока у відповідь.

 — Вони всі людські діти, — тихо відповів Док.

У всіх знову були нові аусвайси з новими прізвищами.

На одній із зупинок на ночівлю, коли дощ нарешті стих, Яна помітила, як Христина із зачарованим виглядом притискає до себе колись загубленого Капітана Бо.

У Яни розширилися зіниці. Вона перевела погляд на Антона.

— Тепер уже ж можна? — обережно спитав Антон, на всяк випадок відступивши від Яни на кілька кроків.

Христина сяяла. Так щиро і відкрито, що жоден із дорослих не наважився затьмарювати ці унікальні хвилини дитячого щастя. Ніхто не став штурхати Антона чи читати нотації. Усім раптом захотілося, щоб у цій історії хоч щось було правильним.

— Він обіцяв звільнити Капітана Бо — і звільнив! — сказала Христина так урочисто, ніби йшлося про справжній подвиг.

— Антоне, красти не можна, — все ж нагадав Док, дізнавшись про «полон» іграшки.

Хлопець навіть не знітився.

— Я не крав, — впевнено відповів він. — Я просто забрав те, що тому діду не належить.

Яна нічого не сказала. Вона лише подумала, що, можливо, у цьому світі правила давно переплуталися. А діти, що їх ще не вивчили, відчувають справедливість краще, ніж дорослі.

Яна вперше побачила гори ще здалеку — і від цього видовища раптом перехопило подих. Вони  повільно піднімалися з туману, нашаровуючись одна на одну, темніші внизу й світліші ближче до вершин.

Їй здалося, що серце б’ється не в грудях, а десь у горлі.

— Дихати важко, — видихнула вона, притискаючись до борту вантажівки.

— Перепад висот, —долинув голос Дока із водійської кабіни. — Звикнеш.

Але Яна знала: справа була не тільки у висоті. Це було щось інше — відчуття простору, якого вона ніколи не знала. Тут не було бетонних стін, не було колючого дроту, не було відчуття, що тебе тримають за худобу. Світ раптом став великим. Лячно великим — і водночас дивно правильним.

Після того, як пересіли в машину до Дока, їх жодного разу не зупинили лускаті.

Яна ловила себе на тому, що кожного разу, коли машина пригальмовувала, її пальці самі стискали край лави у передчутті зустрічі з лупатим поглядом і холодними дотиками на якомусь блок пості. Але дорога йшла далі — серпантинами, через перевали, повз урвища, де внизу сріблилися вузькі річки.

За одним із перевалів на широкій гірській терасі проявилися обриси дерев’яних будівель і сторожової вежі табору.

Вантажівка зупинилася різко, з хрипом, ніби випускаючи останній дух.

Першою з кабіни вискочила Христина — не оглядаючись, не чекаючи ні на кого. Її крихітна постать, здавалось, не бігла, а летіла вперед.

Ванда злізла з кузова вантажівки трохи пізніше, після Антона, що допоміг їх. Вона відпустила руку хлопця і вже за мить бігла поруч із сестрою.

Вони кинулися туди, де стояла Олеся. Побачили її ще здалеку — серед чужих людей, у військовій формі. І водночас — упізнали одразу.

Олеся теж помітила їх.

На мить вона застигла, затримавши дихання.