Розділ 22

Переселення на нове місце бункерні чекали до середини жовтня.

Вийти за межі Другої комуни було не легше, ніж колись потрапити всередину. А треба було ще організувати безпечну подальшу дорогу. Дати переносили, а кожен новий день очікування з’їдав нерви так само вперто, як волога стіни бараку.

Мойсей уже твердо стояв на ніжках і намагався повторювати окремі склади. Проблема з його швидким ростом і дорослішанням стала нагальною як ніколи.

Пішли затяжні і холодні дощі, що перетворювали двір на суцільну багнюку. Оксана з дитиною майже не виходила з кімнати. Формально — через погоду. Насправді ж — щоб не ловити зайвих поглядів.

— Не гуляємо, бо холодно, — пояснювала вона сусідам, але Яна бачила, як Оксана щоразу здригалася, коли хтось затримував погляд на Мойсеєві.

В один із таких дощових днів від’їзду таки дочекалися.

Новину принесли без урочистостей.

— Збирайтеся. Сьогодні ввечері, — сказав Захар, підійшовши до Оксани, коли та стояла в черзі на молочній кухні.

Всі хвилювалися. Ніхто не знав, що саме може зірватися цього разу.

Яна відчувала, що це кінець якогось важливого етапу в її житті. Вона не могла чітко сформулювати, чого саме — дитинства, страху, постійного очікування небезпеки, але знала: щось залишається тут, під дощем і за цим колючим дротом. Все своє свідоме життя вона ховалася. Спочатку — в бункері. Потім — тут, у Другій комуні. А там, куди вони мали прибути, ховатися, схоже, було не потрібно.

Гори – величні і далекі, майже нереальні. А головне — квиток у життя без лускатих.

Попрощалася з Мариною і тіткою Любою. З наставницею зі швейної майстерні, Марією, прощатися було не можна, бо дядько Захар попередив, щоб широко не розголошували про свій від’їзд. Іншим до всіх них не було діла.

— То куди ви перебираєтеся? — спитала Марина, коли зайшла в кімнату до Яни перед від’їздом. — Не в столицю часом?

Не дочекавшись від Яни відповіді зітхнула і додала:

— Там усе інакше. Електрикою можна цілодобово користуватися, і вода гаряча є, і люди інакші.

Яна не могла сказати правду, а брехати було незручно. Марина була єдиною, з ким тут у неї склалися більш-менш довірчі стосунки.

— Та… ми… — вона знизала плечима, намагаючись виглядати байдужою. — Нас переводять кудись.

Марина примружилася. Після такої відповіді вона ще більше зацікавилася.

— Куди саме? Ти що, не знаєш, куди їдеш?

— Та ні… не зовсім, — відповіла Яна, відводячи погляд. — Сказали, що там краще буде.

— Краще, — повторила Марина і усміхнулася з легкою гіркотою. — Вони завжди так кажуть.

На мить запала тиша, в якій було чути тільки дощ за вікном. В майже порожній кімнаті вони залишилися вдвох. Антон і Вовчик допомагали дядьку Захару завантажувати речі у машину.

— Якби в столицю… — тихіше додала Марина, вже ніби сама до себе.

Яна відчула, що ця розмова заходить у глухий кут, де будь-яке наступне слово тільки підкреслить неправдивість попередніх.

— Ти ж напишеш… якщо можна буде? — раптом спитала Марина, знову піднімаючи на неї погляд.

— Якщо можна буде, — відповіла Яна, і цього разу її голос прозвучав щиро, бо в цих словах не було ні обіцянки, ні брехні — лише невизначеність.

Прощання вийшло незграбним, ніби обидві відчували, що говорять не про те, що насправді важливо.

Коли вони вийшли у двір, дощ уже трохи вщух. Біля виходу з бараку стояли Оксана і тітка Люба.

— Ти ж розумієш, дорога не близька, — говорила тітка Люба, намагаючись зберігати звичну діловитість у голосі, але ця діловитість цього разу звучала трохи ламко. — Там хто його знає, як складеться.

Вона протягнула Оксані невелику щільно набиту торбинку, перев’язану мотузкою.

— Ось, візьми. Тут сухарі… і ще дещо, щоб дітям було що пожувати в дорозі.

Оксана спробувала заперечити, але тітка Люба тільки різко хитнула головою, не даючи їй договорити, і сама вклала торбинку їй у руки.

— У мене своїх дітей нема… тільки племінники, та й ті хто де. А у тебе шестеро.

Вона зітхнула і на мить відвела погляд убік, ніби не хотіла, щоб хтось побачив, як у її очах з’являється щось зайве, щось таке, що не вкладалося в її звичний образ жінки, яка завжди знає, де що виміняти вигідніше. — Я ж бачу, як ти їх тягнеш, — продовжила вона вже тихіше, майже пошепки. — І як вони за тебе тримаються. Не кожен так зміг би.

Оксана у відповідь подякувала і міцно обійняла жінку.

***

Інформація про нові напади на колонії надходила дедалі частіше, і разом з цим до полковника Куропаткіна почали приходити запити про результати покладеної на його плечі справи.

Він відписувався, що натрапив на слід нападників і проводить ретельне особисте дослідження в районі соляних шахт. Аби не травмована нога, він може й сам понишпорив тими проклятими підземеллями — хоча б для власного заспокоєння. Проте зараз мусив задовольнятися лише звітами.