Розділ 21

Через три тижні від початку навчального року, коли був вихідний день, до двадцять третього бараку завітало дві особи – вчителі зі школи. Антон і Вовчик з місцевими хлопцями ганяли м’яча у дворі. Ванда і Христина разом з дівчатками свого віку тусувалися  біля паркану на лавках. Яну лишили за няньку, бо Оксана пішла на молочну кухню за харчуванням для Мойсея. У неї був варіант помінятися з Оксаною ролями, але вистоювати у довжелезній черзі на молочній кухні було ще нудніше, ніж сидіти в кімнаті з дитиною і споглядати, як граються за вікном молодші.

Мойсей звичайно не докучав – або спав, або бавився сам у своєму ліжечку. Так і зараз він займався тим, що тримаючись за бильця ліжечка і похитуючись, бо стояти ще тільки вчився, зосереджено досліджував ті бильця – облизував і кусав, ніби перевіряючи на міцність.

Яна відволіклася від споглядання нудних краєвидів за вікном, бо у двері кімнати постукали.

Без очікування відповіді двері прочинилися і до кімнати зайшов спочатку чоловік років під п’ятдесят а за ним помітно молодша за нього жінка.

— Перепрошуємо за несподіваний візит, — сказав чоловік. — Ми зі школи. Хотіли б поставити кілька запитань.

Жінка кивнула, складаючи руки хрест навхрест.

Чоловік був високий і сутулий, одягнутий у піджак не першої свіжості і такі ж штани.  На його вузькому обличчі різко окреслювались вилиці, а волосся було зачесане назад у марній спробі прикрити лисину на маківці. Він тримав у руках тонку папку, притискаючи її до грудей, мов щит.

Яна відчула, як у животі повільно стискається холодний вузол. Чоловік був аж занадто люб’язний. Вона перевела погляд на Мойсея. Той, не звертаючи ні на кого уваги, продовжував гризти дерев’яні бильця, тихо бурмотячи щось своє, дитяче.

— Мами немає, — намагаючись не видавати хвилювання,  відповіла Яна. — Вона скоро повернеться.

 — Дуже добре, ми почекаємо, — без напускної ввічливості сказала жінка. Вона пройшла всередину кімнати і сіла на стілець біля вікна.

Виглядала вона нетипово для мешканців бараку. Невисока, щільної статури, у сукні темно-синього кольору. Волосся було зібране у тугий пучок. Обличчя — кругле, бліде і якесь напружене. Її темні колючі очі швидко ковзнули кімнатою, розглядаючи нехитру обстановку.

Чоловік також пройшов глибше в кімнату і присів на краєчок ліжка, бо стілець в кімнаті був один.

На щастя Яни, Оксана повернулася скоро.

Ті кілька запитань, що прийшли задати вчителі, перетворилися на справжній допит. Оксана попросила Яну забрати Мойсея і побути з ним в іншій кімнаті.

Яна розуміла причину – чим менше очей бачать дитину, тим краще. Тому не забарилася зникнути разом з Мойсеєм у суміжну кімнату. Вона нічого не втратила — через фанерну стінку розмову було гарно чути.

 — Нас дещо непокоять ваші діти, — почала жінка.

 — Щось сталося? – спитала Оксана буденним тоном.

Яна ж тільки позаздрила її самовладанню.

«Хтось з хлопців щось знову уткнув», — подумала Яна прислухаючись до голосів за стіною.

Мойсея опустила на підлогу і той рушив навкарачки обстежувати територію.

 — Якщо вони продовжать так поводити себе, ми поставимо питання про вилучення і передачу в іншу сім’ю.

«Ні, щось інше.  – Яна насторожилася. — Вона говорить ні про Вовчика або Антона, а про всіх».

 — Вони мовчать, коли всі співають гімн, – стишено, але загрозливо пролунала наступна репліка жінки.

 — Це не гарно, я згодна, — почула Яна трохи зніяковілий голос Оксани. – Але ж… Знаєте як бува... ведмідь на вухо наступив, кажуть.  Трохи безталанні, вибачте.

 — Вони не знають навіть основ державного упорядкування і важливі історичні події! – перейшла на вищу тональність жінка. – От скажіть, Едуарде Миколайовичу!

Чоловік засовався на краєчку ліжка – Яна почула жалібний скрип металевих пружин, потім вчитель прокашлявся і видавив із себе, ніби вибачаючись:

 — Хлопчики повинні більш шанобливо ставитися до видатних історичних осіб нашої держави. Розумієте, ми вивчаємо зараз новітню історію…

 — Ну кажіть вже прямо! – перервала його жінка. – В нашій школі ми не допустимо, щоб діти перекручували історичні факти. І батьки несуть за це відповідальність!

Яні здалося, що її голос ось-ось зірветься на вереск. Казала ж вона Оксані, що в ту школу краще не йти. Ні Оксана, ні Док не знали стільки, скільки знала Яна про думки і розмови Вовчика і Антона. З одного боку було й гарним, що дорослі чогось не знали, плани хлопців часто закінчувалися тільки розмовами і не мали наслідків. Але Вовчик ніколи не виглядав невинним дитям. Оте «вовчик» пристало до нього недарма.

Далі Оксана почала їх вмовляти не надавати розголосу всім цим проблемам і пообіцяла вжити радикальних виховальних заходів аби не дійшло до «вилучення». А Яна за стінкою скреготала зубами від люті і від того, що Оксані прийшлося принижуватися. Трохи злості дісталося і Владу, бо це він вимусив їх сидіти за цими бетонними стінами, ніби тут було безпечніше. Ніде не було більш безпечно, ніж вдома.

Після того, як відвідувачі зі школи забралися геть, Оксана загнала з вулиці розпашілих від гри Вовчика і Антона і незадоволених Ванду і Христину, яких відірвали від дуже важливих дитячих справ.