Розділ 18

Із загіпсованою ногою пересуватися було вкрай незручно, однак полковник Куропаткін наполіг на тому, щоб його доправили до кожної з позначок, зазначених у рапорті як можливі входи до соляних шахт.

Раніше йому не доводилося бувати на подібних об’єктах.

Чорний позашляховик повільно просувався територією колишнього заводу, обережно оминаючи провали, зарослі бур’янами ями та іржаві залишки вузькоколійки, що місцями виступали з-під землі. Колись тут, напевно, стояв суцільний гуркіт — лебідки, конвеєри, насосні станції. Тепер же простір був наповнений тишею, яку порушував хіба що скрип залишків металевих конструкцій від поривів вітру. Цехи зяяли чорними проваллями, дахи обвалилися, оголивши перекриття.

Іван Іванович наказав зупинитися, після чого особисті охоронці допомогли йому вийти з машини. Спираючись на милиці, він повільно рушив уперед, відчуваючи, як гіпс важко тягне ногу донизу, а кожен крок віддається глухим болем.

Перед ним височіла головна будівля — колишній адміністративний корпус. Вікна дивилися порожніми очницями, а над входом ще можна було розгледіти напівстертий напис, де вціліло лише слово «СІЛЬ», тоді як решта літер зникла.

— Тут розташовувався головний цех, — доповідав інженер, що супроводжував його, вказуючи на завалений проліт.

Куропаткін слухав впіввуха, оскільки його увагу притягнув темний розлом у землі, що відкривався неподалік, де внизу, у нерівному проваллі, чорніла штольня.

— І на яку глибину йдуть ці шахти? — запитав він, не відводячи погляду від провалля.

— Основний промисловий пласт залягає на глибині двісті-триста метрів, але дістатися туди зараз неможливо, — відповів інженер. — Після зупинки видобутку стихійні копачі нарили безліч ходів на меншій глибині. Хоча сіль там значно гіршої якості, її видобування не потребує складного спуску. Тут неподалік є велика порожнина, щось на кшталт печери, якщо бажаєте, я можу показати.

Наступну зупинку зробили біля входу до грубої дерев’яної конструкції, що слугувала навісом над входом і підримувала стіни спуску до підземного тунелю близько трьох метрів у висоту і ширину.

Разом із супроводжуючим інженером та офіцером-броненосцем, який очолював групу спецпризначенців, виділених у його розпорядження, Іван Іванович обережно пройшов углиб із десяток кроків і відразу відчув, що повітря тут було геть інше – надто сухе, з характерним солоним присмаком, який одразу осідав на губах і в носі. Куропаткін машинально провів язиком по піднебінню і ледь помітно скривився, відчувши гіркувату сухість.

Поряд з ним чорніли рейки вузькоколійки. Вони йшли прямо в темряву, зникаючи за кілька метрів, де денне світло вже не діставало. Тут же лежав обліплений білим нальотом перекинутий вагончик з пробитим боком.

Світло ліхтаря вихоплювало з темряви масивні земляні стіни. Щоб дістатися до соляного пласту, хай і поверхневого, за всією вірогідністю, треба було добряче пройтися.

— Далі не ходять, — обережно зауважив інженер. — Тут не працює вентиляція, і трапляються обвали.

Полковник Куропаткін зупинився, затримавши погляд на темному зіві тунелю, і в його думках уже вимальовувалася тривожна істина: тут, під землею можна було б сховати що завгодно — людей, зброю, цілі склади.

 — Ви були там? – спитав він офіцера-броненосця, що зупинився поряд. – Є там якісь сліди людської присутності?

Броненосець перед тим, як відповісти, декілька разів кашлянув в кулак:

 — Вибачте, пане полковнику. Людей не було, тільки сліди видобутку та інструменти.

 — Готуйте зброю і ходімо дивитись. — Куропаткін ступив декілька кроків вперед, відчуваючи, як знову запульсував біль в нозі.

Броненосець слухняно рушив слідом, чим далі, тим більше кахикаючи.

— У вас алергія? – поцікавився Іван Іванович. – Він ніколи не чув про алергію у броненосців.

 — Це сіль, пане полковнику, подразнююча дія.

Вони знову зупинилися. Випуклі очі броненосця яскраво червоніли запаленням і сльозилися. Груди важко підіймалися. Він намагався стримувати кашель, давлячись ним. Але Іван Іванович не поспішав відправляти його назовні.

 — Це тільки у тебе така реакція, чи у всіх?

 — У більшості, — підтвердив його здогадку армієць.

 — То якого біса ви мені доповіли, що шахти обстежені! – зненацька гаркнув він. – З кашлем, який чутно за кілометр?

Водночас він подумав, що далі йти може бути небезпечним. Висвітив земляні стіни ліхтариком. В цьому місці тунель дещо розширявся.

Біля стіни стояло декілька мішків, наповнених сіллю і притулена до них лопата.

Іван Іванович пришкутильгав ближче до мішків і став їх оглядати.

Складалося враження, ніби ще вчора ті копачі були в шахтах, а сьогодні від них і слід простиг. Єдиними живими істотами тут були щури — цілий щурячій виводок, що ховався поміж мішків із сіллю – декілька великих і десяток малих.

«Щури живуть там, де є їжа», — вдивляючись в наглі бурштинові очі одного із щурів, морда якого виглядала в щілині між мішками з сіллю, подумав Іван Іванович. – А їжею в цій норі і не пахне».