Розділ 17

«Життя – це біль, — думав полковник Куропаткін, — саме з нього воно народжується: жіночих муках, з плачу і страху перед невідомим. Біль стимулює до дії. Біль оголює правду, очищуючи від брехні. Недарма тортури – найефективніший спосіб докопатися до істини».

Геморой не відпускав. Мазь допомагала слабо, сидіти було важко, а думати — ще важче. Іван Іванович ненавидів, коли власне тіло втручалося в роботу мозку.

Врешті-решт він наважився піти до місцевої лікарні. Охоронців з собою не взяв — щоб не демонструвати перед ними своєї слабкості.

Лікарня стояла на відшибі, ніби її спеціально відсунули подалі від житлових бараків. На тлі сіро-чорних обрисів заводу вона виглядала білою плямою — облуплена плитка місцями потріскалася, оголюючи стару цеглу, але навіть у такому вигляді будівля різала око білим контрастом порівняно з чорно-сірою буденністю.

Всередині було порожньо і тихо. Здавалося, що лікарню давно законсервували, а він випадково забрів у закинуту декорацію.

«Тим краще, — подумав Іван Іванович. — Менше свідків».

У приймальному відділенні він зустрів чи не єдиного на всю лікарню медика — худорлявого хлопця з темними колами під очима, одягнутого у надто великий для нього білий халат. «Занадто молодий і невпевнений», — була перша думка. Проте коли молодик вколов йому знеболювальне, думка змінилася на кращу: «До чорта ті мазі, коли є знеболювальне».

Майже в гарному настрої і з запасом ампул аналгетика, які він, користуючись своїми повноваженнями, примусив медика віддати йому, Іван Іванович попрямував на зустріч зі своїм інформатором на прізвисько Петюня. То був дрібний, метушливий тип, але корисний — такі багато бачать і мало питають.

Втім, як це інколи буває, відсутність охоронців поруч мала й інший бік медалі.

Двоповерховий барак, в якому мешкав Петюня, виглядав перекошеним, ніби втомився стояти рівно. Сходи до другого поверху були дерев’яні, темні від часу й вологи. Іван Іванович ступав обережно, тримаючись за поручні, але одна сходинка зрадницьки хруснула під ногою. Потім — ще одна. Дерево затріщало, і, перш ніж він встиг вилаятися, підлога під ним просто зникла. Нога пішла вниз, тіло рвучко перекосилося і почало падати в бік, а нога застрягла і вивернулася під неприродним кутом.

— Чорт… — тільки й видихнув він, не в силах стримати звіриний рик.

Біль був гострий, сліпучий, зовсім інший ніж той, до якого він звик останнім часом.

— Іване Івановичу! — Петюня швидко спускався згори, наближаючись до нього. Блідий, розгублений. — Та що ж це…

Він заметушився, намагаючись одночасно підняти його й не зробити гірше.

Підійшов ще хтось. Удвох, важко сопучи, вони витягли Куропаткіна зі сходового пролому і так сяк посадовили на цілі сходинки.

— Я… я ж мав сказати… — заїкався Петюня. — Там дві сходинки гнилі… Ми їх обходимо.

Іван Іванович тільки коротко стогнав, зчепивши зуби. Аби не біль, він би сказав цьому йолопу! І не тільки сказав би…

Прийшлося таки викликати особистих охоронців, щоб ті донесли його до лікарні.

Потім чекав, поки приїдуть спеціалісти.

Лікарі, яких надіслала імперська служба, забажали транспортувати його у кращі умови, тож полковник Куропаткін з гіпсом на нозі був вимушений повернутися у Країну рожевих мрій.

Дорогою у колонію у нього був час подумати і він прийшов до висновку, що в тій ситуації йому ще й пощастило. Аби не його повноваження, корочка і Петюня поряд, ця історія могла б закінчитися набагато плачевніше  — десь на пункті органічної переробки.

***

Час йшов, а полковник Куропаткін хмурнів з кожним днем. З мазохізматичною ностальгією згадував той, час, коли його основною проблемою був надокучливий геморой. Від нього хоча б була мазь і знеболювальне. Від тих же проблем, що одна за одною посипалися на його сиву голову, звичні засоби й заходи не допомагали.

Поки він займався пошуками зниклої виношувальниці у Другій комуні, поступила інформація про напад на ще одну в’язницю, на території якої розміщувався інкубатор. Це означало, що інформація про місце розташування інкубаторів просочилася у середовище ворогів глибше, і ті успішно нею скористалися. Звичайно, він не міг відповідати за всі інкубатори, але ж проблеми почалися саме з його лабораторії і його колонії. Тож  на килим до начальства викликали перед усім його, як відповідального за роботу лабораторії, і директора колонії.

Директор падав навколішки і клявся, що потроїв охорону колонії і жодний нападник на її територію тепер не проникне. Іван Іванович навколішки падати не звик, та й зі скутою в гіпсі ногою зробити це було б проблематично. Він написав рапорт про проведені заходи, але сам розумів, що тим рапортом не прикритися.

Виношувальниця ніби крізь землю провалилася – ні живої, ні мертвої.

Настрій був препаскудний. Він стільки років віддано служив системі! Власне це йому ця система була зобов’язана таким цінним матеріалом, як броненосці, бо аби не знайшов він Бориса Штуцера, то нічого б не було – ні перемоги у війні, ні сучасної влади. Весь силовий блок Імперії тримався на броненосцях. Проте всі ці досягнення перекреслила та злощасна втікачка і ті, хто їй допоміг. Саме із-за них Іван Іванович ризикував закінчити своє життя на ПОПі.