Розділ 16

Наступні декілька днів пройшли мов у густому тумані. Сум не мав піків — він розтікався рівномірно, просочувався у всі щілини життя, у повітря, у тишу грибного сектора. Ніхто не підвищував голос, ніхто не сперечався. Навіть новонароджений не влаштовував істерик: коли треба – спав, коли треба їв. Навіть механічний годинник, що висів на стіні у великій залі, здавалося, відмовлявся цокати голосно.

Рому поховали на імпровізованому цвинтарі неподалік.

Його обережно поклали в могилу. Влад почав прощальну промову, але в якийсь момент його голос здригнувся. Яна тоді в перший і останній раз бачила сльози в його очах.

Док закінчив за нього.

Вони ховали побратима не перший раз. І слова, що вимовлялись над могилою, здавалося, всі знали на пам’ять. Ніби похорони вже стали звичною справою. Здавалося, що смерть все більше забирає прав собі, а життя їх віддає без опору.

Бетонна брила, що поклали над могилою, могла б бути пам’ятником — але була просто брилою. Без імені і дати. Бо нічого не можна було писати: під час рейдів лускаті вилучали мертві тіла, неначе сам факт смерті треба було контролювати. Жодних стихійних поховань. Жодної недозволеної пам’яті.

 — Він залишиться з нами назавжди. В нашій пам’яті, – були останні слова Дока.

Саме тоді до Яни прийшов спогад, який приходив потім не один раз.

Яна пам’ятала, що ранок був таким же холодним, як зараз, а от чого вони з Ромою тільки вдвох опинилися назовні бункеру – ні. На долоні Рома тримав металевий кубик. Схоже це був  бронзовий постамент від якоїсь статуетки.

— Хочеш сувенір на згадку про цивілізацію? — усміхнувся він. Його очі блищали як у дитини, що знайшла щось надзвичайне.

Яна скривилася:

— Він же нічого не робить. Просто… Важкий.

Рома не погодився:

— Зате з ним не закриються двері від протягу. І якщо впаде на ногу — пам’ятати будеш точно.

Вони тоді ще сміялись. Просто, легко. Усмішка Роми була як обіцянка — попри все, є речі, що можуть бути вічними.

Після похорон Яна понишпорила у свої речах і знайшла той сувенір. Кубик дійсно був важкий. Такий, що не будеш носити з собою весь час, але то був єдиний подарунок від Роми. І все, що у Яни від нього залишилося, не враховуючи арбалет.

Після того вона не розлучалася з "подарунком" Роми декілька днів. Кубик був або в руці, або поряд на столі чи біля ліжка.

Якось Яна підійшла до колиски, де спав новонароджений. Той дихав рівно і спокійно, але щойно Яна наблизилась, неочікувано здригнувся і трохи махнув крихітними ручками. Від несподіваних різких рухів Яна мимоволі відступила на крок, ніби цей дитячий рух міг вдарити її. Серце стиснулося у нестримному потоці почуттів. «Він живе… а Рома — ні.»

Зненацька її заповнила невимовна відраза до цього створіння, хоча дитина й виглядала не схожою на інших лускатих. «Якби можна було випити той антипочварин, про який говорила Рена. Ніхто його не хотів і не чекав, — пояснювала собі неприємні відчуття. – Ніхто його не буде любити тут як Рому».

З ока викотилася і крапнула на кам’яну підлогу зла сльоза.

«Ніхто і ніколи», — пульсувала одна і та ж мантра. Але її було недостатньо, щоб заживити  рану від втрати  і втамувати злість.

Яна зайшла до спільної зали, не витираючи сльози і зупинилася біля столу. Сама не помітила, як пальці з силою вп’ялися у його край. Не звернула увагу на Вугра, що був зараз у залі. Гіркота, що зібралася в середині, не могла знайти виходу і гальмувала всі інші відчуття.

Вугор деякий час мовчки спостерігав за нею з протилежного кінця зали. Його жвава, зазвичай неспокійна вдача за ці дні наче пригасла; рухи стали обережнішими, а погляд — нетипово серйозним. Він кілька разів ніби збирався щось сказати, але стримувався, розуміючи, що слова зараз можуть тільки нашкодити.

Зрештою він повільно підійшов ближче і зупинився поруч, не намагаючись одразу привернути до себе увагу. Стояв мовчки, даючи їй час, поки Яна сама трохи не оговталася від внутрішнього вибуху.

— Яно… — нарешті тихо озвався він.

Вона не обернулася, лише злегка здригнулася від його голосу.

— Не треба, — різко кинула вона, хрипко, не стримуючи роздратування. — Не кажи нічого.

Вугор зітхнув, провів рукою по потилиці, скуйовдивши коротке волосся, і на мить відвів погляд убік, ніби шукаючи правильні слова.

— Я і не буду казати дурниць, — відповів він. — Типу «все буде добре» чи «тримайся», бо сам розумію, як це звучить.

Яна повільно повернула голову і глянула на нього. В її очах ще блищали сльози, але тепер у них з’явилося і щось гостре, майже викличне.

— Тоді навіщо підійшов? — тихо запитала вона.

Вугор на мить затнувся, але не відступив.

— Бо ти зараз одна стоїш, а так не має бути.

Яна гірко всміхнулася.

— Я і є одна.

— Ні, — заперечив він, і в голосі прозвучала твердість. — Ти так думаєш, але це неправда.