Розділ 15

 Після чергової зустрічі з торгівцями Влад і Вугор повернулися з недоброю новиною.

— Маркус задає надто багато питань, — кинув Влад, ледь переступивши поріг загальної зали. — Добре, хоч про Олесю нічого не питав, — продовжив, важко сідаючи на лавку.

Яна уважно вдивлялася в командира — погляд втомлений, тривожно-зосереджений.

Вірогідно про розгром колонії стало відомо торгівцям, а те, як Влад накульгував, тільки підігріло підозри Маркуса.

Яна згадала останній рейд до Країни рожевих мрій. Як рушилися стіни і горіли машини, той хаос, що пронизували кулеметні черги. І на оголені нерви швидко наповзала підозра, що той їхній бій ще не закінчився.

“А якщо про Олесю дізнаються?» — це питання змусило знову виповзти страху. Не тому, що був на полі бою, а якомусь іншому — тихому, липкому, що забирається під рукави сорочки і тягнеться до серця. І, нажаль, лихе передчуття виявилося не марним.

Напад стався рано вранці. — Яна саме завершувала нічне чергування в пункті спостереження. Вона сиділа з кухолем давно охололого чаю біля дисплею. Той миготів слабким світлом, показуючи декілька віконець: сектор перед головним входом, підвал біля першого шлюзу, два запасні виходи. І раптом — тінь. Ледь помітна, ніби згусток ночі, що випадково затримався на світанку. Потім друга. І ще одна. У повітрі завис присмак небезпеки.

Зиркнула на віконця, що показувати запасні виходи. Спокійно. Знову перевела погляд на головний вхід і натиснула тривожну кнопку.

Тіні вже надто близько були біля головного входу в бункер.

За той час, поки в пункт спостереження зайшов Влад, в Яни встигло все охолонути в середині. Вона прикипіла поглядом до екрану, намагаючись розібратися – це люди чи лускаті.

Тим часом постаті підібралися ближче до прихованої камери і на екрані показалось чітке зображення одного з вранішніх гостей. Це був Жан, напарник Рени. Він підійшов до спуску в підвал,  показавши жестом іншим заховатись.

Погляд Влада став колючий як ніколи.

 — Сучий син, — процідив він через зуби. — Вчися, Малюта. Нікому не можна довіряти, навіть якщо він напарник Рени. Недарма я заборонив показувати їм запасні виходи.

Він як і Яна перед тим уважно придивився до двох інших віконечок на екрані.

 – Про цю кімнату він знає, а про камери – ні. Прорахувався, падлюка. Думає, що у нас тільки одна перед першим шлюзом.

Влад швидко оглянув кімнату, знайшов рацію, підсунув її ближче до Яни:

— Тримай зв’язок. І рахуй.

Він вислизнув з кімнати спостереження, залишивши по собі тугу тишу і думку про те, що все це — тільки початок.

Жан, підсвічуючи собі ліхтарем, переступав з ноги на ногу перед входом до першого шлюзу, кидав погляди в обидва боки — ніби він просто прийшов у гості і очікує, коли його помітять і відкриють двері. Але щось у тому, як він ховав руки в кишені і не дивився поперед себе, натякало на інше.

 — Дзуськи тобі. У нас вхід тільки по запрошеннях, — пробурмотіла сама до себе Яна.

В голові вже крутилася схема, як вони діятимуть: розвідка через запасний вихід, оцінка сил, вибір зброї. Сценарій, що використовувався вже не перший раз. Лише з тією відмінністю, що на цей раз небезпека підібралася занадто близько.

 — На вулиці праворуч біля трикутної брили двоє, може троє, — Яна говорила в рацію, ковзаючи поглядом по екрану. – Навпроти біля під’їзду більше. У них кулемет. Від дороги таратайка. Там не видно.

 — Якщо танк не пригнали, то справимося, — підбадьорив її Влад. – Тільки люди, лускатих не видно?

 — Поблизу ні, — відповіла Яна. – Не бачу, хто у таратайці.

Тим часом Жан голосно гукнув, але до Яни долетіло ледь чутне:

 — Агов, чи є хтось вдома!

Не отримавши відповіді, він продовжив:

 — Я знаю, що ви мене бачите. Мене надіслала Рена. Я – Жан, пам’ятаєте? Якщо не пускаєте, то нехай хтось вийде, у мене лист.

Рухи його були театральні, надто відкриті, як на ситуацію з кулеметом, що навів приціл на вхід до підвалу. Із-за пазухи дістав пакунок. Підняв його у руках, повертаючись з ним в один бік, потім в інший.

У відповідь  — тільки тиша.

 — Вовтузяться біля кулемету, — оголосила по рації Яна.

 — Я бачу, — коротко відповів Влад. — Всі за межі другого шлюзу, – оголосив він вірогідно для тих, хто був в середині. – Цього покидька максимум поранити. – Це було вже сказано для тих, хто був назовні.

Яна не чула пострілу, але чітко побачила, як один з нападників, що заряджав кулемет, повалився на бік.

І все зрушилось. Переговори закінчилися, навіть не розпочавшись. Постаті перед бункером заметушилися. З «таратайки» вискочила ще група озброєних людей.

 — Четверо з таратайки. Не лускаті, — доповіла Яна.