Розділ 14

Піднявши справу Лесі Ведмеденко, Іван Іванович з’ясував, що вона прибула до колонії з містечка далеко на південному сході з назвою Друга комуна. Він раніше не чув такої назви, але навів довідки і з’ясував, що це було поселення, де працювало одне з вагомих для військової промисловості виробництв. Також вдалося з’ясувати, що вона згадувала про двох малолітніх дочок і чоловіка, хоча в особовій справі наявність дітей не значилася. Була тільки відмітка – документів при собі не мала.

Повернутися до свого рідного містечка після втечі — це було найбезглуздіше, що можна зробити в даній ситуації. Проте за наявності дітей — цілком імовірне.

Його підозра щодо можливого перебування втікачки набула цілком переконливих обрисів, коли з’ясувалося, що серед тих прізвищ, напроти яких він поставив знак оклику, проводячи перевірку у Веселому, четверо мали посвідчення з пропискою також у цій Другій комуні.  Це не могло бути простим збігом обставин.

Іван Іванович ще деякий час витратив на пошуки адреси інформатора з Другої комуни і, у супроводі двох особистих охоронців та цілої роти спецназу, яку начальство надало в його розпорядження, виїхав до вірогідного місця перебування втікачки.

Подорож до Другої комуни зайняла майже добу. «Урал» пихтів у кінці колони броненосців-спецназівців, збираючи на собі пилюку з-під коліс бронетранспортерів.

Ще задовго до періоду руїн під час служби у ФСБ, полковник Куропаткін не раз стикався з людьми, які, тікаючи від системи, бігли не вперед, а назад — до старих адрес, старих звичок, старих помилок. Тоді це пояснювали по-різному: сентиментальністю, відсутністю фантазії, страхом. У Івана Івановича на цей рахунок була особиста думка — людина в кризі шукає щось пов’язане з затишком і безпекою. І якщо в реальності не знаходить, чіпляється за примарну безпеку, яку часто пов’язує із сім’єю. Якщо разом, то в безпеці – хибна думка, яка занапастила не одну людину, до якої мала цікавість федеральна служба.

До періоду руїн його робота була іншою. Менше пилу, більше паперів. Більше кабінетів, менше автоматів. Тоді ще існували суди, адвокати, формальні процедури. І тоді ж він навчився головного: не вірити легендам і не недооцінювати дрібниці. Саме дрібниці — згадки про родичів, обмовки, невідповідності в анкетах, які  найчастіше й виводили на потрібний слід.

З початку періоду руїн методи стали грубішими, але суть не змінилася. Люди залишилися людьми. Вони тікали, ховалися, брехали — і майже завжди робили це однаково погано.

Помітивши попереду величезні металеві конструкції заводу, які добудували над підземними цехами після війни, Іван Іванович трохи ожив.

Друга комуна була більше схожа на маленьке місто. Якщо інші поселення нагадували тінь від цивілізації, то тут була її глуха, залізна подоба.

Колона бронетранспортерів звернула на роздоріжжі праворуч – до військової частини, а "Урал" покотився далі до блок посту за кілька десятків метрів від центральних воріт.

Вартові броненосці, проходячи повз, прошелестіли лускою по металу кузова.

Іван Іванович відчинив дверцята, повільно спустився на землю і показав документи. Тут вже ніхто його не знав, але це не мало значення. Корочка імперської служби безпеки зробила свою справу.

Два броненосці витягнулися перед ним у стійці струнко.

Ворота зі скрипом відчинилися.

Завод займав більшу частину поселення. Над ним височіли труби, з яких тягнувся сизий дим. Робітники поверталися з робочої зміни: кожен тримав у руках по одному однаковому пакету — вірогідно сьогодні був день видачі заробітку. Звичайно це було один-два кілограми якоїсь крупи, хлібина і щось з побутових потреб – сірники, білизна, щось ще з речей першої необхідності.

Потік робітників  у сірих робах розступався, даючи дорогу людині у цивільному з двома броненосцями по обидва боки. Іван Іванович ішов через поселення так, ніби був його господарем. Незважаючи на невизначеність ситуації щодо втікачки і злощасний геморой, Іван Іванович ніколи не знімав з обличчя маски зверхнього ставлення до людей. Це була своєрідна, вирощена за довгі роки служби у ФСБ, реакція, яка давала певні переваги.

Деякі робітники, що проходили повз нього, дивилися боковим зором, як дивляться на хижака, який ще не вирішив, чи ти йому цікавий. Більшість опускала погляд.

Людину у супроводі броненосців можна було зустріти тільки у двох випадках – або солдати  вели заарештованого, або супроводжували велике цабе, бо особиста армійська охорона виділялася тільки чиновникам високого рангу.

Тим часом містечко пронизала нічна сирена. Люди поспішали до бараків, а броненосці ставали на зміну.

Іван Іванович заселився до будівлі за адресою, надісланою йому інформатором, де повинен був очікувати зустрічі з ним. Нажаль, тут його не чекала гаряча ванна і ситна вечеря, до яких він звик у Країні рожевих мрій.

Тряска дорога в кабіні «Уралу» і нерви зробили свою справу. Геморой відчув себе на вершині світу. Опинившись один в кімнаті, Іван Іванович дістав з внутрішнього кармана літньої куртки маленький металевий контейнер — там була мазь. Засіб працював, але процедура нанесення завжди викликала у нього ненависть до всього світу.