Розділ 13

Бункер зустрів подорожніх тривожною радістю очікування. Втомлені, вкриті брудом і слідами запеченої крові, вони повернулися. Живі.

І тоді у загальний гомін зустрічі ввірвався тонкий дитячий голос.

— Мама!

Христина кинулася вперед, її маленькі руки вп’ялися в боки Олесі, ніби перевіряючи, чи не примара її мама. До неї швидко приєдналась і Ванда.

Антон і Вовчик обмінялися поглядами, а потім Антон голосно озвучив те, про що думали всі.

— Це що, Рена?

 — Не що, а хто, — виправила його Оксана.

— Сподіваюся, тут є нормальна їжа, — ці слова Рени можна було прийняти за привітання.

Про Рену бункерні багато чули, але її чергова заява все ж спричинила невеликий шок.

 — Ми залишаємося тут, з вами, — заявила вона як тільки перші емоції від їхньої появи вщухли.

— Як на довго? – поцікавився Док.

 — Поки не виженете, — Рена говорила так, ніби бункерні вже прийняли рішення.

 — А що каже Влад з цього приводу?

 — Влад? Я думаю, він погодиться, коли прийде до тями.

Не тільки Док сприйняв гостей насторожено. Бункерні вже давно не приймали до себе нових людей. І хоча зайві робочі руки і бойові одиниці могли б стати в нагоді, проте про Рену більшість бункерних  знали тільки з розповідей про минулі бойові виходи. А про її чотирьох супутників ніхто нічого не знав.

 — Якщо ви хочете допомогти підняти Влада на ноги, так і кажіть, — мовила між іншим Оксана. – Ми щиро вдячні за допомогу. Проте за догляд можете не хвилюватися. Ми забезпечимо його на найвищому рівні.

 — Догляд, це гарно. Але як щодо захисту? – Рена підійшла впритул до Оксани. Вона була вища за Оксану. Але та не відступила.

 — Добре, вирішимо на загальній раді, — втрутився в їх розмову Док.  – Спальні місця знайдуться, їжа – також за умови посильної участі.

 — Отже робимо новий графік чергувань на кухні, — поставила крапку над сумнівами Ніна Петрівна.

Повернення до бункера не принесло Яні того полегшення, на яке вона, мабуть, підсвідомо розраховувала, адже знайомі коридори, тьмяне світло ламп і звичні голоси людей не змогли стерти з пам’яті ані різкого запаху диму, ані відчуття, що світ за межами цих стін став ще жорсткішим, ніж вона уявляла раніше. Тільки тут, вдома, вона усвідомила, що  зробила крок туди, звідки немає повернення у колишню безпечну невизначеність, і тепер мусить навчитися жити з тим, що побачила і відчула.

Саме з цим тягарем Яна погодилася на пропозицію Роми прогулятися, не до кінця розуміючи, чи шукає вона розмови, чи просто хоче на деякий час змінити тісний простір бункера на щось інше, нехай навіть це «інше» — темні, мов підземні ріки, коридори соляних шахт.

Вони йшли вузьким переходом, що вів від бункера до шахт, і повітря там поступово змінювалося, стаючи сухішим і прохолоднішим, з легким солоним присмаком на губах, тоді як світло ліхтаря виривало з темряви нерівні стіни, вкриті кристалічними нашаруваннями.

Самі шахти розходилися у різні боки, де кожен поворот відкривав новий коридор або нову порожнину. Будь хто чужий тут легко б заблукав, але що для Роми, що для Яни орієнтуватися в них не було проблемою. На відміну від бункера, в якому постійно лунали різні звуки і навіть вночі фоном гудів генератор, у цих підземеллях стояла повна тиша.

Вони вийшли до одного з відгалужень, що вело до запасного виходу, і зрештою дісталися місця, де вже було видно широкий вихід назовні і можна було вимкнути ліхтарі. Там починалися старі будівлі солевидобувного заводу, зараз напівзруйновані, але все ще придатні як орієнтир і укриття.  Влаштувалися на мішках із сіллю, складених у рівні ряди, що чекали свого часу для обміну.

— Я думав, що ти не повернешся, — сказав Рома, дивлячись не на Яну, а кудись у темряву між балками дерев'яних конструкції, що підтримували своди соляного тунелю.

Яна не відповіла одразу, провівши пальцями по шорсткій тканині мішка, ніби шукаючи в цьому простому русі опору для думок.

— Я теж так думала, — зізналася вона.

Рома перевів на неї погляд, і в ньому було щось майже болісне, ніби він тільки тепер дозволив собі усвідомити, що вона справді сидить поруч, жива, не примара і не спогад.

— Ти змінилася.

Яна ледь кивнула.

— Мабуть, — відповіла, піднімаючи очі на темний отвір виходу, де десь далеко мерехтів денний світ, — просто тепер я знаю трохи більше, ніж хотіла б знати.

— А я зрозумів, що мені без тебе погано.

Яна перевела на нього погляд. Це була одна з тих фраз, сказаних Ромою, які вона так жадібно ловила і потім довго пам’ятала. Але зараз зненацька з’явилася думка, що сама то вона про Рому підчас рейду майже не згадувала. Може тому, що знала, що він в безпеці?

— А зараз краще? — спитала вона з легкою усмішкою.

— Зараз краще. — Рома глибоко зітхнув і обійняв Яну одною рукою за плечі, притуливши до себе.

Яна не заперечувала.