Розділ 12

📰 Газета «Голос Відродження»

Рубрика: Дозвілля

Минулі вихідні у Святадарі вкотре підтвердили: навіть у суворих умовах нового світу Імперія не лише відновлюється, а й формує власну культуру дозвілля, де сила, витривалість і дисципліна поєднуються з новими традиціями громадського життя.

Центральний атріум столиці та прилеглі сектори стали місцем проведення одразу кількох заходів, покликаних зміцнити дух єдності та фізичну форму громадян. Особливу увагу привернув новий формат змагань, який вже отримав неофіційну назву «пивні забіги».

Суть дисципліни проста: учасники долають визначену дистанцію, після кожного кола зупиняючись для того, щоб випити кухоль пива, після чого продовжують рух. Переможцем визнається той, хто першим досягає фінішу, зберігаючи здатність самостійно триматися на ногах і контролювати свої дії.

За даними організаторів, у змаганні взяли участь понад 120 осіб, з яких до фінішу дісталися 37, а повністю відповідали критеріям перемоги — лише 12. Найкращий результат продемонстрував Гмиря Олександр Васильович, який подолав дистанцію у 3,2 кілометра, споживши при цьому шість кухлів напою.

Фахівці зазначають, що подібні ініціативи сприяють не лише фізичному розвитку громадян, а й формують новий тип соціальної взаємодії, у якому перемагають витривалість і самоконтроль.

Святадар вкотре довів: під захистом саркофага життя не втрачає руху — воно лише набуває нових форм.

Гелікоптер тримав курс на північний захід, розтинаючи важке літнє повітря монотонним гуркотом гвинтів, що накочувався хвилями і віддавався в корпусі глухою вібрацією.

Іван Іванович сидів біля ілюмінатора і дивився вниз. Земля під ними була зеленою — неприродно, майже образливо зеленою для країни, що пережила ядерну війну. Середина літа робила свою справу вперто і невблаганно, наче природа навмисно стирала пам’ять про руїну: північне передгір’я Уралу розстелялося хвойним морем, де темні масиви ялин чергувалися зі світлими плямами берези, а між ними тягнулися м’які, майже оксамитові смуги мохів і заболочених низин.

Час від часу крізь зелень проступали сліди людської діяльності, і тоді картина змінювалася, наче хтось подряпав ідеально натягнуте полотно. Вирубки виглядали як рани з нерівними краями, дороги — як поспіхом прокреслені лінії, що губилися в хаосі лісу, а бетонні коробки покинутих заводів з висоти здавалися дрібними і безпорадними, майже іграшковими, загубленими на яскравому зеленому килимі.

Далі, ближче до Уралу, ландшафт почав змінюватися. Ліси розступалися, з’являлися кам’янисті підвищення, темні гряди, що проступали крізь зелень.

Там, попереду,  серед цієї дикої краси, чекала Нова Столиця — Святадар. Місто-саркофаг, фортеця, незламний символ, що вистояв у темні часи.

В улоговині між кам’янистими грядами виднівся купол масивного напівсферичного саркофагу світло-сірого кольору. По краю купола тягнулися ребра силових опор, а між ними подібно шипам стирчало безліч вентиляційних башт. Це була тільки верхівка айсбергу – більшість тіла Столиці захищала гірська порода, в яку Святадар проріс системами комунікації і життєзабезпечення.

Гелікоптер знизився на військовому аеродромі за кілька кілометрів від столиці. З гелікоптера крім Івана Івановича вийшло ще декілька осіб – чоловік і жінка у цивільному, і троє броненосців – переважно у високих військових чинах.

Імперією правили армійці, і Іван Іванович за роки служби встиг настільки звикнути до цього порядку, що вже майже не замислювався над ним. Якби хтось із зовнішніх спостерігачів спробував описати цей устрій, він, напевно, назвав би його військовою диктатурою, до якої довелося б додати ще й неприємне уточнення — «расова». Імператор був броненосцем. Його найближче оточення складалося з броненосців. Генералітет, який насправді й формував політику держави, також був майже повністю лускатим.

З іншого боку, Іван Іванович добре знав, що справжня машина управління імперією працювала не тільки на грубій військовій силі. Вона потребувала паперів, розрахунків, доповідей, нескінченних нарад і ще більш нескінченних звітів, а до цього броненосці мали значно менше навичок, ніж люди. Саме тому цивільні керівні посади в міністерствах, від економіки до транспорту, здебільшого займали люди. Те саме стосувалося й імперської служби безпеки.

Формально люди керували цілими департаментами, підписували документи, розпоряджалися бюджетами, але кожен, хто пропрацював у цій системі хоча б кілька років, дуже швидко розумів, де проходить невидима межа їхньої влади. Людина могла запропонувати рішення, обґрунтувати його, оформити десятками довідок і аналітичних записок, але право прийняти остаточне рішення, незалежно від того, чи йшлося про будівництво дороги, ліквідацію заколотників або початок нової військової кампанії, належало імператору та його військовим радникам.

Іван Іванович вважав таку систему майже досконалою. Люди займалися тим, що в них виходило краще: рахували, планували, плели складні політичні комбінації. Броненосці ж робили те, для чого їх і створили — тримали владу силою, не дозволяючи системі розсипатися під вагою власних суперечностей.

Поки ця система працювала, вона давала людям на кшталт Івана Івановича досить простору для маневру. Якщо діяти обережно, вчасно вгадувати настрої зверху і не привертати зайвої уваги, можна було будувати кар’єру, накопичувати вплив і навіть інколи дозволяти собі маленькі хитрощі, які в офіційних документах називалися «оперативною доцільністю».