Розділ 8

Перша фаза вилазки пройшла вдало.

Після перевірки документів, один з лускатих, відкривши фургон, тільки кинув погляд на акуратно складені тюки з підгузками, і велів водію паркуватися на стоянці для вантажних машин. Розрахунок справдився. В ніч лускаті не стали розвантажувати машину.

У повній тиші і темряві, що через деякий час насунулися на парковку, через дно фури один за одним бійці вибралися і непомітно розосередилися поміж інших вантажівок.

Задача однієї половини загону, в яку влилися Влад і його люди, полягала в тому, щоб встановити вибухівку як найближче до цілі – минус другого поверху в адміністративній будівлі. Друга половина загону направилась до самої в’язниці, як сказала Рена, для «створення феєрверку».

Влад скомандував триматися разом, тож Яна, Андрій і Вугор ковзнули у тінь і причаїлися. Обвішані вибухівкою на поясі, кожен тримав зброю напоготові.

Вийшли з тіні, коли перші постріли прорвали ніч. Вогонь світлових ракет вирізав обриси старих стін і постаті лускатих.

— О, вони раді нас бачити! — десь далеко крикнула Рена, випускаючи автоматну чергу.

В той же час Влад з Вугром за допомогою бійців Рени виламали вхідні двері у адміністративний корпус. Через них один за одним бійці проникли всередину будівлі.

На першому поверсі лускатих не зустріли, але при спробі спуститися сходами почалася справжня бойня. Кулі середнього калібру лускатих не брали, великокаліберної зброї у бійців Рени не було, то ж в хід пішли гранати.

В якійсь момент Яна оглухла, бо не почула, що саме кричав їй Влад. Натомість він хапнув її за рукав куртки і потягнув вниз, бо там таки після вибуху звільнився прохід. Далі у бічний коридор. Поки бігли, здатність чути повернулася.

 — Тримайся поряд! — наказав Влад.

Яна бігла за Владом розгалуженнями коридору і згадувала ці лабіринти на карті. В кінці коридору був ще один спуск. Зненацька з нього на поверх вискочив лускатий і відкрив хаотичну автоматну чергу. Влад попереду впав, Яна кинулася на підлогу біля його ноги, на секунду подумавши, що командира вбито, проте в наступну мить її страхи розвіялися, бо у ворога полетіла чергова граната. Повітря розірвав вибух, від якого знову заклало вуха, а зверху посипалася штукатурка. В бічній стіні трохи попереду утворилося провалля і Влад пошкандибав до нього, наказавши Яні рухатися за ним. Неочікувана зустріч з ворогом хоча і не вбила Влада, але без сліду не пройшла. Сідаючи на підлогу біля стіни і кривлячись від болю, командир дістав пакет з намірами перев’язати закривавлене стегно. Яна ринулась допомагати, але почула наказ:

 — Я сам, ти йдеш далі!

Яна хитнула головою і виглянула через дірку в стіні у коридор. Там, де колись був лускатий, виднілася кривав купа того, що від нього залишилося. Яна вилізла, намагаючись не дивитися на це  месиво, і, тримаючи напоготові гранату, швидким кроком попрямувала вздовж стіни до ще одних сходів вниз. Двері на пів поверху вниз були відчинені, видно саме з них вискочив ворог. А далі вона скоріше почула, ніж побачила, що тупотять не одна пара ніг. Притиснулася до стіни, ховаючись за відкритими дверима в очікуванні, що хтось з’явиться у дверному проміжку. Проте тупіт пронісся далі. Коли настала тиша Яна набралася сміливості та зазирну у дверний отвір. Побачила бетонні стіни, вибиті дроти, що звисали із розваленої стелі і довжелезний коридор, що був вільний на скільки це можливо було розгледіти при його тьмяному освітленні. Десь далеко лунав гул бою.

Яна уявила карту, за якою прокладали умовний шлях до інкубатора. Судячи зі всього вони із Владом  дали гарний крюк ліворуч, тож Яна кинулась бігти цим коридором ближче до запланованого маршруту. Десь далеко знову прогримів вибух, аж затряслися стіни і підлога. Яна на мить втратила рівновагу і трохи не впала. А потім почула жіночі крики і знову тупіт ніг. Вхопилася за ручку перших ліпших дверей, благо вони піддалися і опинилася в темному приміщенні. Різкий перехід до темноти потребував зорової адаптації, тож вона не одразу розгледіла, що опинилася в кімнаті із залізними шафами. Причинила за собою двері залишивши щілину і скоро побачила через неї причину нещодавнього шуму. Коридором з острахом пробиралося троє молодих жінок, одягнуті в однакові рожеві сукні. Яна якомога тихо відійшла від дверей і причаїлася за однією із шаф. Жінки зупинилися десь неподалік від її хованки. І хоча розмовляли вони пошепки, Яна чітко почула:

 — Там три трупи, вони вже десь тут, – сказав один голос.

 — Треба спуститися ще нижче. В лабораторію точно не зможуть дістатись.

 — Але ж там картковий вхід тільки для лікарів.

 — Я знаю що роблю, пішли.

Останні слова змусили Яну затамувати подих. В ней виникла раптова думка, що вона знає, кому належав цей голос і ця фраза. Вона бачила тих жінок, але не розгледіла обличь. І ніяк не очікувала почути цей голос і оце «я знаю, що роблю». Так часто говорила… Олеся.

Яна знову припала оком до щілини між дверима і дверним отвором, але жінки в рожевих сукнях вже пішли далі.

Важко дихаючи, Яна притулилася до стіни.

«Чому ні? — настирливо пульсувала думка у скронях. Це ж жіноча в’язниця. Отже це можливо.»

 — Перший, я на зв’язку, — прошепотіла, натиснувши на мікрофон на вусі.

Відповіді не було.