Розділ 6

Дякуючи Маркусу, першу сотню кілометрів подолали «з вітерцем» на квадроциклах. Маркус розщедрився і дозволив проїхатися у борг, хоча саме це «розщедрився» у його виконанні завжди звучало як добре продумана інвестиція з відкладеним рахунком.

— Все схвачено і за все заплачено, але в межах моєї території, — попередив він команду Влада, примружившись так, ніби міряв кожного розміром потенційного прибутку.

— А за межами твоєї території що, вітер уже не той дме? — спитав Влад посміхаючись.

Маркус хмикнув і провів долонею по керму свого залізного коня.

— За межами моєї території, — протягнув він, — починається територія тих, хто не підписувався возити вас безкоштовно. Але не плутай мою симпатію з благодійністю. Борг — це нитка. І коли прийде час, я за неї смикну.

Біля невеликої річечки, яку подорожні мусили переходити вбрід, прийшлося спішитися і далі, розпрощавшись з людьми Маркуса, що їх сюди доставили, подорожувати вже на свої двох.

Залишки дороги час від часу переривалися широкими вибоїнами, крізь тріщини асфальту росли дикі трави, інколи дорога взагалі зникала під завалами. Згідно карти в одному місці треба було зробити чималий крюк, обходячи ділянку високого радіоактивного фону.

Влад мимоволі згадував, як виїздив цими місцями не один кілометр до війни, потім  війну, полон. Як повернувся із сибірської тайги сюди на рідну землю попри радіацію, руйнування і загальний безлад. В той час, коли інші намагались вижити, від роздобув гарну гвинтівку і що не день шукав слушного моменту, щоб вбивати потвор, що захопили його рідну землю.

Загін Влада рухався уздовж висохлого русла річки, що колись розсікала рівнину навпіл. Сонце хилилося до горизонту, забарвлюючи все довкола в червонувато-бурий відтінок.

Через два дні пішого походу за межами поваленого елеватора дорога неочікувано перетворилася на безодню....

Це місце не було позначено на карті як небезпечне, але несамовите торохтіння дозиметра, що миттєво розірвало тишу, варто було його лише увімкнути, все пояснило саме за себе.

Влад, проклинаючи останніми словами торгівців, що підсунули його неточну карту,  потягнув всіх назад, скомандувавши бігти не озираючись. Яна встигла розгледіти зовсім мало. Ця картинка потім ще довго виринала в її пам’яті.

Кратер, що залишився після ядерного вибуху, незважаючи на п’ятнадцять минулих років відсутності бойових дій, досі виглядав як гігантська рана на поверхні землі. Його діаметр сягав кількох сотень метрів, а глибина була настільки значною, що розгледіти дно Яна не змогла. Схили кратеру були обпалені та вкриті шаром радіоактивного пилу, який мерехтів у світлі сонця, створюючи зловісне сяйво.

На протилежному боці кратеру виднілися уламки колишніх будівель, змішані з обвугленими залишками дерев. Якось одразу повітря навколо стало важким і насиченим запахом сірки.

Тільки відійшовши на безпечну відстань, коли торохтіння дозиметра сповільнилось, і знайшовши невеликий струмок на краю чергового зруйнованого селища, Влад зміг перевести подих і віддав наказ на відпочинок. Всі потрохи приходили до тями після незапланованого марафону, але лежати довго на землі Влад не дав. Наказав змінити всю одежу, ретельно, наскільки це міг дозволити струмок, помитися, а стару одежину закопати у найближчому рівчаку.  Ніхто не сперечався, знімаючи вщент мокрі від поту футболки і штани. Найбільш шкода Яні було зручних кросівок, які для неї виміняли у торгівців за цілий мішок солі. Яна зняла зашиту шкарпетку, засунула її в кросівок і тяжко видихнула.

— Нічого, — зробив спробу підбадьорити її Вугр, — зате наплічник стане легшим.

Після того декілька днів всіх нудило, боліла голова, мучила спрага, із-за чого прийшлось осушити майже всі запаси питної води.

Про війну у бункерних не прийнято було згадувати. Яна не один раз намагалася розпитати дорослих про події п’ятнадцятирічної давнини, але в результаті мала мізер інформації. Сама вона також не пам’ятала свого раннього дитинства. Проте по похмурих обличчях дорослих супутників було видно, що у всіх після зустрічі з гігантською вирвою виринули спогади. Яна згадала слова Дока: «На згарищах виростуть міста, а в тунелях метро будуть ходити поїзди, а люди усміхнені і щасливі будуть гуляти зі своїми дітками алеями парку і навіть не згадувати, що на місці парку була колись величезна братська могила».

«Ми проженемо лускатих і створимо нове майбутнє», — сказав тоді Вугор.

«Майбутнє не може бути старим», — подумала тоді Яна.

— Невже це ніде не закінчується? — тільки і спромоглася спитати дівчина, коли всі сиділи біля багаття під час чергового привалу і мовчали.

— Від океану до океану на північ і на захід, — відповів їх Вугор. —  На півдні утворилася величезна радіоактивна пустеля. На заході після землетрусів пів Європи пішло під воду. А що робиться за Уралом, тобі взагалі краще не знати.

— Док розповідав. Там розплодилися здичавілі люди, — повідомила про свою обізнаність Яна, на що Влад і Андрій багатозначно переглянулися, але ні той, ні інший продовжувати розмову на цю тему не стали.

Замість цього Влад почав повторювати відомі всім інструкції.

— Якщо нарвемося на патруль — сама покірність. Якщо не будуть обшукувати — за зброю не хапатися. Мешкаємо у Другій комуні, шукаємо Олесю. З обліком людей в них завжди був бардак, тож те, що Маркус позначив на наших аусвайсах зійде за чисту монету.