Розділ 5

Андрій повернувся на початку літа.

Влад і Вугор в той день якраз зустрічалися з торгівцями на Стадіоні — відкритій місцині, вільній від руїн, що колись була справжнім стадіоном, де проводили спортивні змагання.

Густа зелена трава тут вже піднялася майже до колін. Вітер час від часу проходився по відкритому простору і здалека створював ілюзію зелених хвиль, на яких ніби пливли жовті і білі вкраплення дрібних квітів. Сам стадіон зберіг лише обриси минулого. Напівзруйновані трибуни, порослі травою, бетонні сходи з тріщинами, крізь які пробивалася зелень, і поле, що колись було рівним і доглянутим,  - все це тепер перетворилося на дикий простір, де природа повільно, але вперто відвойовувала своє.

Стадіон був обраний місцем обміну товарів між бункерними і торгівцями. І ті, й інші вбачали цю місцину зручною — відкритий простір унеможливлював влаштування засади і неочікуваного нападу, а кожен рух було видно здалеку.

Розташовувався Стадіон достатньо далеко від бункеру. Хоча це і ускладнювало транспортування товарів на обмін, проте убезпечувало схоронність місця входу до бункеру від сторонніх очей.

На цей раз на обмін було приготовано декілька мішків солі — поки туди, поки назад…

Вщерть п’яний Андрій ледь пересував ноги. В бункері царював сухий закон, якого командир вимагав дотримуватися беззаперечно.  Та й до того, як Андрій зник у пошуках Олесі, за ним не водилась схильність до зловживання спиртним. Його з радістю зустріли, хоча і розставання було не з приємних, на емоціях, бо Андрій тоді сильно посварився з Владом, звинувачуючи його у бездіяльності щодо пошуків Олесі. Проте перша радість швидко розвіялася. П’яним Андрій геть не був схожим на того кремезного  і врівноваженого чоловіка, якого всі знали. Пів дня, поки Влад і Вугор були відсутні,  він жалівся на життя і на Влада. Від дочок відмахнувся, що змусило зніяковіти не тільки Христину і Ванду, але й всіх інших. Оксана забрала їх з загальної зали, щоб не дивилися на батька в такому стані.

На вечір Андрій трохи протверезів, але кращим його стан від цього не став. Він сидів у загальній залі як грозова хмара, що зависла низько й тиснула на всіх самою своєю присутністю. Погляд ковзав по стінах ні за що не чіпляючись.

На розпорядження Дока допомогти Розі Марківні на грибній плантації, тільки хмикнув:

— Я напахався на вас вдосталь. І життям ризикував, а що отримав натомість? За миску юшки самі працюйте.

Док не одразу знайшовся з відповіддю. Він звик до втоми, до страху, до чужих нервів, але ця фраза вдарила зненацька невичерпною порожнечею.

— Миску юшки теж заробити треба, — сказав він обережно. — І про своїх дітей подумати.

Проте спроба достукатись до здорового глузду чоловіка перетворилася на палаючий гніт.

— Все, ситий! — зірвався з місця Андрій, сіпнувши ребром долоні поперек шиї. — Заберу дочок і підемо жити в цивілізацію.

— В комуну? — втрутилася в розмову Оксана.

Андрій повернувся до неї, і в його очах спалахнула злість, перемішана з образою.

— До людей! — гаркнув він. — А не до соляних червів!

Його розпач можна було зрозуміти, але така поведінка ламала всі межі.

— Андрію, — Док ступив ближче, — ти зараз не в тому стані, щоб я міг віддати тобі дітей.

Він не встиг договорити. Андрій рвонувся вперед і схопив його за шию.

— Тату, не треба! — зойкнула Ванда.

Рома зірвався з місця першим, ударив щосили по рукам Андрія, розраховуючи, що той розтисне заціпенілі від злості пальці. Андрій відступив, залишивши Дока кашляти й хапати повітря, але одразу із тією ж сліпою люттю кинувся на Рому.

Він намагався схопити його за шию так само, як щойно Дока, але Рома різко пірнув униз і рвонув руку нападника за спину.

Тут уже втрутилися жінки — тягнули за плечі, били по спині.

Антон, Вовчик, Христина і Ванда боязко визирали з-за печі. Ванда тримала Христину за руку так міцно, що побіліли пальці.

— Щеня! — шипів Андрій, борсаючись. — Я тобі соплі витирав, а ти руки на мене підіймаєш!

Проте сил у нього було менше, ніж злості. Як порушник спокою не пручався, йому таки вдалося втихомирити. Чоловіка притиснули обличчям  до підлоги зі зв’язаними за спиною руками. Рома уривчасто дихаючи і зціпивши зуби навалився всією вагою.

Док, все ще відкашлюючись, дістав з аптечки шприц. Він уколов Андрія в плече швидко й точно.

— Транквілізатор, — сказав він, ставлячи крапку.

Тіло Андрія швидко розм’якло, і Рома зліз з нього. Якийсь час всі стояли мовчки навколо людини, психіка якої дала збій, і не знали, що з ним робити далі. Потім, на всяк випадок ще міцніше зв’язавши руки знерухомленому підбурювачу спокою, розбрелися у свої справах.

 — Його залишати небезпечно, — констатував Влад після повернення зі Стадіону.

 — І виганяти також небезпечно, — додав Док. — Він в будь який момент може знову накоїти лиха або привести небажаних гостей.

Руйнівний вплив на психіку війни, ядерної катастрофи та їх наслідків Влад і Док бачили не вперше. Аби це був мирний час, то знайшли б десь психотерапевта, який загоїв би душевні рани Андрія. Він і Олеся не зважали на війну і розруху — зійшлися, народили дівчат, берегли як вміли свою маленьку сім’ю.