Розділ 4

📰 Газета «Голос Відродження»

Народжувати — означає відроджувати: новий курс демографічної політики

Європейська Імперія Відродження переходить до наступного етапу стабілізації — зміцнення демографічного потенціалу. Уряд офіційно оголосив курс на збільшення чисельності населення як ключову умову відновлення цивілізації та довгострокової безпеки держави.

За словами представників Міністерства соціального розвитку, нинішній рівень народжуваності вже демонструє позитивну динаміку, однак потребує подальшого стимулювання.

«Кожна нова дитина — це не просто життя. Це вклад у майбутнє,» — зазначено у зверненні.

У межах оновленої демографічної програми впроваджується система заохочення жінок до народження дітей, що передбачає пріоритетний доступ до ресурсів, розширені пайки та покращені умови проживання для сімей із дітьми.

Зокрема, встановлено нові стандарти розподілу:

- збільшення харчових норм для матерів та дітей;

- забезпечення покращеними житловими умовами багатодітних сімей;

- гарантоване медичне обслуговування;

- пріоритетне працевлаштування після завершення періоду догляду за дитиною.

Особлива увага приділяється централізованій системі розподілу, яка дозволяє не лише контролювати ресурси, а й спрямовувати їх туди, де вони формують майбутнє.

«Держава дбає про тих, хто дбає про Державу,» — підкреслюється в офіційних матеріалах.

Паралельно з цим було посилено нормативну базу, спрямовану на захист життя на ранніх етапах. Згідно з новими правилами, переривання вагітності допускається лише за спеціальними медичними показаннями, що підтверджуються уповноваженими комісіями. Це рішення, як зазначають у Міністерстві, продиктоване не обмеженням прав, а необхідністю збереження людського ресурсу в умовах післявоєнного світу.

«Ми не можемо дозволити собі втрачати потенціал. Кожне життя має значення,» — йдеться у пояснювальній записці.

Серед населення такі зміни сприймаються по-різному, проте загальна тенденція залишається стабільною.

— «З дітьми складніше, але й пайок більший,» — ділиться мешканка одного з організованих поселень.»

Інша жінка говорить стриманіше:

— «Раніше було страшніше народжувати. Тепер хоча б знаєш, що тебе не залишать без допомоги.»

Фахівці наголошують, що демографічна політика Імперії Відродження — це не короткострокова кампанія, а стратегія на десятиліття вперед.

«Відродження починається не з територій, а з людей,» — підсумовують у звіті.

Вивіска над входом була надто акуратною для цього місця — майже милою. Рівні літери на світло-рожевому фоні. На гладенькій поверхні не було ані тріщини, ані сліду старіння, що саме по собі виглядало дивно у світі, де все давно звикло кришитися, темніти й руйнуватися. Назва звучала так, ніби тут мали лікувати від безнадії: «Країна рожевих мрій».

Олеся прочитала її двічі. Не тому, що не зрозуміла написаного, а тому, що відмовлялася вірити власним очам. Це була витончена насмішка над усіма, кого тримали у жіночій колонії.

Вона стояла нерухомо, трохи закинувши голову, щоб роздивитися літери. Густе світле волосся, яке колись вона носила розпущеним до плечей, тепер було зібране у недбалий вузол на потилиці. Кілька пасм вибилися і спадали на щоки, підкреслюючи різкість вилиць і блідість шкіри. Виснаження не могло приховати її природної вроди: великі світлі очі здавалися ще більшими на худому обличчі, а чітка лінія губ зберігала ту впертість, яка не дозволяла їй остаточно зламатися.

Її повели всередину довгим коридором, де підлога була вимита до дзеркального блиску. Світло ламп відбивалося у полірованій поверхні так яскраво, що інколи доводилося примружуватися. Ця чистота різала очі своєю неприродністю і нестерпно контрастувала з тим, що залишилося позаду — з камерою, де її тримали майже без їжі та води два довгі тижні, поки вона нарешті не підписала ті папери, яких від неї так наполегливо вимагали.

Кроки відлунювали у коридорі занадто голосно.

Попереду йшла жінка в бездоганно білій формі. Її спина була прямою, а кроки спокійними і впевненими.

— Не хвилюйтеся, — сказала вона не обертаючись. — Тут про вас подбають.

Олеся не відповіла. Не було сенсу говорити там, де слова нічого не змінювали.

Її руки не були зв’язані мотузками або кайданами. Замість них існували папери — акуратно складені документи, що лежали десь у кабінетах за цими білими стінами. Кілька підписів, кілька печаток, кілька сухих формулювань — і людина переставала бути людиною. Вона ставала “направленою”, “допущеною”, “відібраною”.

Вона знала, що мусить вистояти. Хоча б заради двох маленьких дівчаток, чиї обличчя весь час були перед нею в думках — Ванди з її серйозним поглядом і Христини, яка завжди трималася за сестру, ніби за єдину опору в цьому зламаному світі.

Двері відчинилися майже беззвучно.

Тут рухались люди в однакових білих формах, і їхні обличчя виглядали такими ж блідими та безвиразними, ніби сам простір витягував із них усі фарби. Навіть усмішки здавалися тут дивно безбарвними, немов їх видавали разом із форменим одягом.