Розділ 3

📰 Газета «Голос Відродження»

Рубрика: Соціальна політика

Європейська Імперія Відродження продовжує демонструвати стабільне зростання рівня життя населення, послідовно реалізовуючи програму соціальної стабілізації та відновлення.

Згідно з останніми даними Міністерства соціальної політики середній показник забезпечення громадян базовими ресурсами — харчуванням, житлом та необхідними умовами для праці, досяг 93%. Такий результат став можливим завдяки ефективній системі централізованого розподілу, яка дозволяє оптимізувати використання ресурсів навіть у складних умовах поствоєнного періоду.

Особливу увагу приділено аналізу громадської думки. За результатами опитування, проведеного серед зареєстрованого населення контрольованих секторів, понад 78% громадян заявили, що задоволені умовами проживання та рівнем соціального забезпечення. Представники адміністрації підкреслюють, що досягнуті показники свідчать про правильність обраного курсу та доводять ефективність державної політики:

«Стабільність і порядок — це фундамент добробуту. Імперія забезпечує кожному громадянину можливість бути частиною системи, яка працює,» — зазначається в офіційній заяві.

Окремо наголошується, що завдяки впровадженню нових стандартів управління та контролю, рівень бідності скоротився на 52% у порівнянні з першими післявоєнними роками.

Фахівці відзначають, що подальше вдосконалення системи розподілу ресурсів дозволить не лише зберегти досягнуті результати, але й підвищити їх у найближчі роки.

Під час облав на людей лускаті збирати і тварин. Тварин переводили на органічну переробку, звозячи до ПОПів разом з іншою органічною сировиною, а потім робили з них корм у брикетах. Ходили чутки, що щось схоже відбувається і з людьми, що проявляють непокору лускатим, або мають якійсь інші проблеми. Від людей з Другої комуни бункерні знали, що місцеві лікарі під час профілактичних оглядів мали рознарядку на виявлення певної кількості осіб з поганим станом здоров’я. Що відбувалося з тими хворими достеменно ніхто не знав, бо після огляду живими їх ніхто більше не бачив.

 Яна неодноразово зустрічала обгортки від брикетів. Темно сірий папір з надписом “Сніданок”, “Обід” або “Вечеря”. Якось вона навіть скуштувала один з таких — коли була малою. Їжа здалася їй тоді занадто прісною і несмачною. Хоча перебирати харчами не приходилось, проте після того, як подорослішала і почула розмови про можливе походження тих брикетів, твердо вирішила, що не візьме до рота таку їжу навіть якщо буде помирати з голоду.

Спосіб харчування лускатих можна було б назвати аскетичним, якби людям не доводилось бути більшими “аскетами” — харчі завжди були в дефіциті.

Від голоду бункерних рятувала щуряча ферма, благо, що радіаційний фон і відсутність котів в околицях сприяли гарному розмноженню щурів, і ще гриби катанеруси, плантації яких  берегли як найцінніше.

Док умудрився підібрати ідеальні пропорції вмісту субстрату, на якому росли гриби, і  поступово розширював плантації. Катанеруси, повністю білі, мали тонку ніжку при самому субстраті і поступово розширювались до верху. Голівки грибів нагадували чимось волоський горіх, бо мали такі ж складки і борозни.

Катанеруси пекли в печі або варили юшку, додаючи трохи овочів, які вдавалося  обміняти у торгівців.

— Пообіцяйте, — якось сказав Док на черговому уроці з біології, — той хто залишиться в живих, коли відновиться нормальне життя, запатентує катанерус, вивчить його властивості, хімічний склад і подасть на нобелівську премію за створення нового виду грибів.

Яна, як і інші діти, перший раз чули про якусь там нобелівську премію і патенти, але оскільки і до того не завжди розуміли, про що каже вчитель, сприйняли нову інформацію без особливих емоцій.

Їжа, то й їжа, хоч така. М’ясиста тканина гриба більш-менш нормально втамовувала як голод так і спрагу, бо гриб гарно вбирав навколишню вологу всією своєю поверхнею. Росли катанеруси не дуже швидко  — збір урожаю на кожній ділянці очікували не менше місяця. Проте в підземеллі, де в будь-яку пору року підтримувалася однакова температура, можна було збирати такі урожаї цілорічно, що за рахунок розширення плантації, давало змогу не тільки прокормитися самим, але й дещо виторгувати або обміняти.

Вирощуванням грибів і доглядом за щурячою фермою займалися здебільшого баба Роза і баба Ніна. Так склалося само собою, що ці дві жінки залишалися в бункері майже постійно. Грибні грядки тягнулися вздовж сирих бетонних стін одного з бічних коридорів, де лампи горіли тьмяно, а повітря пахло вологою землею і прілим деревом. Поруч стояли клітки з щурами — цілими ярусами, де сірі тварини безперервно шаруділи соломою і пищали.

Дорослі зверталися до жінок чемно — Роза Марківна і Ніна Петрівна, проте діти особливо не церемонилися, бо інших літніх людей у бункері не було, а ці дві жінки давно стали для них кимось на кшталт суворих, але звичних бабусь.

Обом було трохи більше шістдесяти років, однак випробування, що випали на їхню долю, зробили свою справу. Війна, роки життя під землею і постійна нестача всього змусили їх постаріти значно раніше, ніж це мало б статися. Шию і кисті Рози Марківни пер перехрещували грубі рубці, що залишилися після радіаційних опіків.

Попри пошрамовані пальці, Роза Марківна ніколи не розлучалася з двома перснями, які носила на безіменних пальцях правої і лівої руки. Персні були старі, потерті, із давно вицвілими камінцями, але вона берегла їх так, ніби це були найцінніші речі на світі.