Глава 3

Ми штурмували будинок Теоса. Він зачинився всередині, а натовп гудів, вимагав справедливості. Раптом двері прочинилися, і Теос вийшов — з охороною, спокійний, як завжди. Він підняв руку, намагаючись зупинити натовп. Але люди не зупинялися. Їхній гнів був сильніший за страх.

Тоді несподівано Корніель взяв мене за руку й повів уперед, до самого Теоса.

— Донька правителя тут. Бери її й убий, — кинув він.

Я застигла. До нас підбігли Стейс і Юаз, відтягнули мене від них.

— Як ти міг?! — закричала я. Голос зірвався.

Мені боліло не від страху. Від зради. Брата.

— Я найстарший. Я маю статиправителем! — Корніелеві очі палали. — Ми з Теосом розділимо країну й будемо правити разом!

Теос крокнув уперед, підняв руки до натовпу:

— Вітайте нових правителів! Віднині країна Осені по лівий берег річки Каус належить мені, а по правий — Корніелю!

Вартові зайшли назад у будинок. Теос усміхався. А в мене все всередині стискалося.

Я обійняла Стейса. Тепер він — єдина близька мені людина.

Та раптом зі стінбудинку висунулися шипи. Металеві, гострі, мов стріли. Люди закричали й кинулись навтіки. Деякі не встигли. Їх пронизали шипи. Хтось кричав, хтось падав, кров стікала на каміння.

Ми теж утекли.

— Роза, їдьмо в Двіст. Ми ще помстимося Корніелю, — рішуче сказав Стейс, і в його голосі я почула те, що раніше відчувала лише від найстаршого брата.

Я не очікувала зради від Корніеля. Ми з ним були найближчі. А тепер — вороги.

У Двісті ми перепочинемо. І повернемося. Протест триває.