4

Спочатку Чеславу здалось, що він бачить перед собою покруча. Лише потім, пригледівшись та заспокоївшись, він зрозумів, що незнайомець, хоч і мав деякі схожі риси з острівною потворою, більше походив на людину. На стару, хвору, нещасну, але все-таки людину. Це був худий чоловік, вдягнений у лахміття, із рідким сивим волоссям, що виглядало з-під пошарпаного та вицвілого тюрбана. Очі в нього теж були такі – вицвілі, так що складно було навіть зрозуміти, де закінчується білок і починається райдужка. Здається, ці очі бачили багато, дуже багато горя  та страждань як для звичайної людини. Втім, назвати цю людину звичайною язик ні в кого б не повернувся.

– Я радий тебе бачити.

Незнайомець не рухав губами, проте Чеслав гарно чув його хриплий спокійний голос. Здається, той роздавався прямо у голові шукача.

– Ти правильно все зрозумів, – немов прочитавши його думки, «сказав» чоловік – Я дуже старий і вже давним-давно ні з ким не говорив. Якщо бути точним – майже тисячу років, без декількох днів. Люди там, на материку, напевно вже сильно змінились. І говорять на інших мовах… Ти з якої країни?

Чеслав не знав, як вчинити. Він все ще не розумів, з ким зустрівся і як той пробрався йому прямо у голову, тому вирішив ні до чого не вдаватись і зайняти вичікувальну позицію. Принаймні, поки все так туманно та заплутано.

– З Керлійського королівства, – голос зрадливо тремтів, і шукач відчув, як той тваринний жах, що охопив його тоді, під проваллям, знову почав набирати сили.    

– Ось як? Для мене це, на жаль, нічого не говорить. Хоча мова, якою ти розмовляєш, дещо схожа на говір жителів Золотого Клину… Так, здається, вони називали свою землю раніше, – незнайомець закрив очі та доторкнувся до своїх скронь, ніби намагаючись щось згадати – Можеш називати це телепатією. Мої думки одразу передаються тобі у голову, замість того, аби добиратись у вигляді слів, для тебе незрозумілих. Тим паче я зовсім розучився говорити після стількох років цілковитої тиші та мовчання.

– А думки, – невпевнено відповів Чеслав, все ще не знаючи, як на таке реагувати – Мої думки ви також читаєте?

Незнайомець повільно кивнув.

– Не хочу тебе обманювати. Читаю, аби зрозуміти, що ти хочеш сказати. Але не лізу в ті закутки пам’яті, що мене не стосуються. Все-таки ти – гість, причому поважний, а для мене це не пусті слова… Втім, я забув представитись, – він демонстративно повільно підняв долоню та посміхнувся, оголюючи пусті десна –  Йакарум, придворний чародій.

– Чеслав, шукач із Веросу.

– Дуже приємно… А тепер ти, напевно, одразу хочеш перейти до справи?

Чеслав на мить розгубився, не чекаючи такої пропозиції.

– Знати б якої.

Новий знайомий кивнув і показав на місце поруч із собою.

– Можемо присісти на цю лавку. Аби ти не боявся, можеш навіть залишити при собі кинджал, який ховаєш під рукавом. Мене все одно нічого не може вбити.

По тілу Чеслава пробігла ціла хвиля холодних мурашок. Він знав, що Йакарум може читати думки і навіть не сумнівався у цьому, однак остання фраза… Невже його новий знайомий безсмертний? Хіба ж таке може бути?

Він обережно закрокував вперед і сів напроти старого, не відводячи уважного погляду. Попри таку гостинність, він має бути готовим до всього. 

– А тепер почнемо. Ти певно хочеш знати про своїх товаришів?

– Так, зі мною були…

– Дев’ятнадцять чоловік. Ви припливаєте сюди з материка, аби поживитись нашими скарбами. Називаєте себе шукачами.

– Ви спостерігали на нами? Увесь цей час?

– Майже. Втім, про це дещо пізніше. Щодо твоїх друзів, то вони переховуються в одному з маєтків. На поверхні острова розігралась буря, і ці люди вирішили її перечекати.

– Скільки їх?

– Сімнадцять. Одного вбив перетворений на вулиці, іншого – на підходах до маєтку.

– Перший – це Ігор, і його вбив покруч прямо у мене на очах... Ви називаєте цих потвор «перетвореними»?

 – Потвори? Ох, колись давним-давно вони були живими людьми. Нами, серенумцями, жителями острова. Однак та катастрофа все змінила.

– Кара Божа, що лягла на ці землі…

Острів’янин розсміявся, вже по-справжньому, не вдаючись до телепатії. Заспокоївшись, він продовжив.

– І хто сказав тоді таку дурницю? Певно, якийсь священник. Вони не змінюються протягом тисячоліть! Ні, всьому виною були ми самі. Ми створили цей жах, і ніяка вища сила не має до цього відношення. А тим паче кара за якість там людські гріхи... Ми прагнули до знань, а не до тілесних насолод, що би зараз не казали у ваших храмах.

– Тоді чому острів став безлюдним? І про яку справу ви говорили на початку?

– Всьому свій час, Чеславе. Якого у нас, на жаль, обмаль, – острів’янин раптово насупився –  До твоїх друзів уже добирається погибель. І ми більш не можемо чекати.

– Тоді що ви пропо…

Шукач не встиг договорити. Йакарум раптово скинув руки та схопив його за голову. Острів’янин здавався худим та змарнілим, однак хватка його виявилась напрочуд сильною, як у кремезного моряка, звиклого тягнути канати. Чеслав спробував видертись, пустити у хід свій кинджал, але нічого не встиг. В його мозок немов вдарила блискавка, він завив від болю і на мить втратив свідомість.