3

З другою десяткою вони зустрілись на умовленому місці. Чеславу було достатньо лише одного погляду, аби зрозуміти, що сталося щось страшне. Шукачі виглядали вкрай втомленими, змарнілими і побитими, ніби тримали багатоденну оборону. Скоро показався їх ватажок – Ігор, що демонстративно протягнув Чеславу підвішену на гак голову покруча.  Очі потвори були широко відкриті, із пащеки виглядали довгі зуби, з яких ще капала слина і кров.

– Прибери цю бридоту, – Чеслав скривився та сплюнув на розбиту бруківку – Вона, трясця, може бути отруйною.

Ігор, здавалось, його навіть не почув.

– Ну що ти! – відповів він з хлопчачим запалом – Дивись яка величезна. Це ж цілий експонат. Погодься, ніхто з нас не бачив такого здорового покруча.

– Напав на вас?

– Уяви собі. І не один, а з трьома іншими тварюками, вже звичайного розміру. І це посеред білого дня!

Хлопці з десятки Чеслава переглянулись.

– Такого ще не траплялось, аби вони удень вилазили зі своїх нір. А тим паче нападали. Я навіть не чув нічого подібного, – сказав Кость, підібравшись поближче. Нервово оглянувся – Треба скоріше звідси прибиратись.

– Повністю згоден, – кивнув Чеслав – Ну що, Ігорю, вдалось вам знайти щось цікаве?

Той враз посерйознішав.

– Так, на декілька тисяч потягне… Залишилось лише доперти усе це добро до корабля.

Вони закрокували назад, уже знайомою дорогою. Погода, як на зло, почала псуватись прямо на очах. Небо, і так завжди темне і похмуре, раптом набуло моторошного чорного відтінку, через товсті шари хмар доносився відгомін поки ще далекого грому. Піднявся сильний вітер, дерева гнулись і скрипіли своїм тонким ревматичним гіллям, пил носився по вулицях шаленими вихорами. Здавалось, ніби все навколо сходило з розуму, так що шукачі, і так стурбовані денними нападами, зовсім занепали духом. Вони йшли вперед, гнані вітром і страхом, в надії скоріше дістатися до порту, поки ще не настала буря. Але їхнім сподіванням так і не вдалось здійснитись.

Це було схоже на вибух. Сильний і короткий звук, все раптом засвітилось, немов від блискавки. Чеслав відчув, як вулиця уходить у нього з-під ніг, як бруківка розлітається в різні сторони, здіймаючи хмари пилу. Дорога просто-таки обвалилась, як після шаленого землетрусу, і він стрімко полетів вниз.

Чеслав навіть не встиг нічого зрозуміти. Після декількох невимовно довгих секунд падіння він нарешті зумів вчепитись за якийсь обвислий корінь. Дерево було холодним і слизьким, так що шукач не зміг втриматись і зіслизнув на тверду землю, до якої, на щастя, виявилось не так вже і далеко. Раптово відчув біль – зверху на нього впало щось тяжке та велике, одразу збивши з ніг.  Посипався пил і йому прийшлось сильно примружитись.

Коли нарешті розвиднілось і біль трохи втамувався, Чеслав спробував оглянутись. Зверху, з вулиці, почулися крики. Над проваллям показався Ігор, скуйовджений і пом’ятий, з мечем у руці, з котрого тонкою цівочкою стікала темно-червона, майже чорна, кров. Він стояв непорушно, здригаючись від тяжких подихів і навіть не помічав Чеслава, що був зовсім поруч, на дні якоїсь вирви, що розлягалася майже під самими його ногами. Почувся знайомий рев, поруч з Ігорем промайнула тінь. Чеслав зрозумів, чия – покруча. Чудовисько одразу спробувало вкусити шукача. Той махав мечем, ухилявся від його ударів, але не витримавши натиску, звалився на землю. Чудовисько не стало чекати. Воно накинулось на нього, забралося верхи і міцною хваткою вчепилося прямо у горло.

Чеслав крикнув, швидко вскочив на ноги, шукаючи зброю, однак нічого не міг подіяти. Він провалився під землю, потрапив до якихось дивних підземних ходів, а від вулиці його розділяло з десяток метрів прямовисних, напрочуд гладких стін. Без мотузки і сторонньої допомоги звідси не виберешся. І, звісно, сам нікого не врятуєш.

Покруч тим часом відтяг тіло Ігоря подалі від вирви, стукаючи по бруківці своїми довгими пазурами. Ще трохи – і не стало навіть цих звуків. Зверху не доносилось майже нічого – ні людських голосів і криків, ні виття чудовиськ, ні відголосів бою.  Лише рівномірно і монотонно гудів вітер – і на цьому все.

– Агов! – невпевнено крикнув Чеслав,  намагаючись перебороти тремтіння голосу – Ви мене чуєте?! Хлопці?! Кость, ти там?!

Нічого. Виття вітру, скрип сухого гілля і на цьому все. Він залишився тут один-на-один із мертвим островом. Чеслав знову опустився на землю, серце шалено калатало, руки тряслись немов у сторічного діда, а в голові все разом перемішалось. Йому стало страшно, по-справжньому страшно, бо ж усі ті переживання, що випадали на його долю, ніяк не могли порівнятись із цим первісним звіриним жахом.

– П'ятнадцять років, – сказав він голосно, надаючи своїм словам впевненості – П'ятнадцять років ти ходиш на цей бісовий острів. Ти досвідчений шукач і не маєш права панікувати. Зрозумів?! Не панікувати. Всього-на-всього треба не панікувати.

Чеслав нарешті добрався до свого кинджалу, обережно витяг його з піхов та повільно підвівся. Він потрапив у якесь невеличке кругле приміщення, з якого виходило два довгих і темних коридори. Під куполоподібною стелею, з зіяючим проламом рівно посередині, гуляв рідкий туман. Ніяких шансів, аби вибратись.

Чеслав взяв до рук сумку, яка ще кілька хвилин тому так боляче його вдарила, звалившись на голову. Всередині він знайшов крам, підібраний кимось із хлопців – речі тепер вже непотрібні. Тут аби хоч вибратись, а не займатись збагаченням. Проте з однієї із кишень він дістав невеликий дорожній ліхтарик з блакитним магічним вогником. Такий можна було купити в будь-якому місті, в чаклунському кварталі. Річ тут, посеред темних підземель, просто незамінна. Чеслав запалив ліхтаря та підняв його високо, немов навмисно хотів привернути до себе увагу.