1

Мало хто знав про їх містечко. Хіба що мандрівні торговці, що мали тут свої власні інтереси. У всьому іншому Верос міг би стати звичайним невеликим поселенням на самому півдні Керлійского королівства, яких тут, щоправда, було не так вже і багато. Всьому виною було сусідство  з Мертвими Землями – великим та безлюдним островом. Безлюдним… Саме так і можна було описати всю його природу. Ніхто з людей не жив там, а між порослих мохом руїн колись могутньої держави майже за кожним кутом чекали небезпеки. Що це була за країна, від чого загинули її жителі, від чого кожен, хто вирушав туди в повний місяць, ніколи більше не повертався, мало хто пам'ятав. Цей острів всі (і торговці, і моряки, і вояки) намагались минути якомога швидше, навіть не дивитися в його сторону, вже це вважаючи за погану прикмету.

Так робили всі розумні люди. Всі, крім них самих – мешканців Веросу. Життя містечка було повністю пов'язаним з цим проклятим островом. Дивитися на нього вони не боялись – з кожної частини поселення були видні його голі схили; про те, що там сталося, намагались не думати. Та і навіщо це робити? Майже вся чоловіча половина міста ходила на острів в надії знайти там хоч щось цінне і корисне, що по поверненню можна було продати знайомим торговцям. Без цього рано чи пізно поселення загинуло б, стало таким же безлюдним, як і проклятий острів.

***

Чеслав навіть не сумнівався, що зустріне її тут, на старому кладовищі. Після смерті їх дочки Злата часто сиділа під тінистою оливою, у зовсім крихітної могилки. Мовчала. Минуло вже півроку, але вона так і не могла оговтатись. Спочатку Чеслав закривав на це очі, розуміючи, що така поведінка цілком зрозуміла природна. Пізніше вже почав серйозно хвилюватись. Навіть привів священника, аби той поговорив з нею, хоча з самого початку не вірив у корисність цієї затії.

Отець Володимир був вже немолодим, довгов’язим, худим як щіпка та походив скоріше за змученого монаха, чим на настоятеля церкви, до якої завжди, особливо перед важливими походами на Мертвий острів, несли великі пожертви. Чеслав сховався тоді за великою статуєю янгола з розпростертими крилами і слухав далекий відгомін їх розмови. Священник, запинаючись, розповідав про душі, що не можуть потрапити на небо через згорьованих рідних. Про те, що на все воля Божа, що живі, не опираючись, повинні відпускати мертвих. Це особливо не допомогло. З того часу Чеслав зовсім опустив руки і вже не намагався нічого зробити. Сам він уже давно змирився. З усім.

 – Вже прохолодно, – сказав він, підійшовши ближче. Накинув їй на плечі принесену з дому пухову хустку – Хоча б так.

Злата лише озирнулася, так нічого і не сказавши. Втім, іншого він і не очікував.

 – Скоро ми йдемо на острів, – додав після деякої паузи – Сподіваюся, ти проведеш мене. Кажуть, зараз там стало небезпечніше.

Чеслав вже не раз був серед руїн. І ніколи ще не чекав нового походу так нестерпно як зараз. Це був хороший привід відірватись від власних проблем і турбот, переключившись на зовсім нові. Останні його майже не лякали. Принаймні, з недавнього часу.

Пізніше Чеслав відправився до свого старого друга Костя, одного з кращих слідопитів краю. А значить, як той полюбляв повторювати, далеко не останнього в усьому королівстві. Побратим жив майже у самого моря, в маленькому будиночку, немов ковдрою завішеним численними сітками і снастями.

– Як же сильно ти любиш риболовлю, – пробубонів він та рішуче постукав у двері.

Потім ще раз, але вже голосніше. У Костя почалися проблеми зі слухом після останньої вилазки на острів, коли якась тварюка залізла йому в вухо і пошкодила барабанну перетинку. Ті землі славилися своєю небезпечною звіриною, так що багато хто з шукачів міг похвалитися подібними мітками. Але тільки не Чеслав. За всі п'ятнадцять років походів він не отримав жодної рани, так що можна було тільки дивуватись. І переживати. Проклятий острів міг готувати йому особливий сюрприз, і навряд чи все обійдеться одними лише подряпинами ...

Двері нарешті відчинились, і на порозі з’явився Кость, як завжди трохи сутулуватий і з незмінною посмішкою на обличчі, ніби у бешкетного хлопчиська. У цьому був весь він.

– Якраз хотів до тебе йти, – сказав слідопит без будь-яких церемоній – Нам потрібно переговорити.

Десь поруч роздалось гучне каркання, і Чеслав мимоволі оглянувся. Над самим крилечком він побачив величезного ворона, що з’явився там ніби з повітря і, не помічаючи нічого навкруги, почав спокійно чистити своє вугільно-чорне пір’я. Останній час у Веросі їх стало надто багато, цих птахів. І щось йому підказувало, що це явно погана прикмета.

Чеслав сидів в просторій кімнаті, за накритим скатертиною столом. Кость приніс дві чашки чаю – найміцнішого напою в його будинку. Слідопит  ні разу не бачив свого друга з пляшкою, а тим паче захмелілим, що було для їх краю доволі незвичним. У Веросі пили практично всі, посилаючись на свою вкрай небезпечну професію, а отже – необхідну в такому випадку розрядку.

– На цей раз нам потрібно піти далі, – сказав невдовзі Кость – В саму столицю.  Тобто в те, що від неї залишилося.

– На березі все ще є чим поживитись ...

– Можливо так, а можливо і ні. На цей раз у нас інша мета. Потрібно відбити точну суму.

Чеслав швидко кивнув.

– Що ви задумали?

– Скоріше не ми, а наш староста. Ну і його підтримали інші. Явір, Максим, Руслан, Ігор. Оса теж. Загалом, всі наші.