Розділ 15 Замах

Розділ 15

Замах

• Ну, то шо тепер ми будемо робити – сидіти і чекати поки нас за ноги не витягнуть?

Огрядний чоловічок невисокого зросту не міг заспокоїться. Він то вставав, то ходив назад-вперед, як навіжений, намагаючись кудись прилаштувати свої холені біленькі руки із манікюром нігтей.  

В широкому зручному кріслі, що притулилося біля стіни, спокійно сидів інший чоловік років шести десяти. Він тримав у руці велику довгу сигару.  Тоненькі цівочки диму повільно підіймалися над його головою і, закручуючись, танули в повітрі.

Третій чоловік тримав в руці бокал і марочним вином, намагаючись розглядати його рубіновий відтінок на фоні яскравого світла настільної лампи. Вино переливалося всіма гранями кольорів, говорячи про свою цінність і довголіття.

• Як ви думаєте, скільки років йому? – показуючи на вино неголосно спитав чоловік. – Сто? Двісті? Триста? – а потім добавив, - треба ж таке – стільки років минуло, стільки подій пролетіло, а воно збереглося… ось воно…
• Перестань, Давид… Тобі що – не має про що думати? У тебе скоро не тільки вино – все «випливе» із рук. Ти хіба не бачиш – що творить Ганна? Точніше – що творять її «амазонки». Тобі, Давид, розказати, що буде завтра із нами, га?
• Слухай, Моня, чого ти так нервуєш? – спокійно покурюючи цигарку, процідив чоловік із сигарою. – Ну, будя… будя… Давайте краще щось придумаємо таке…  щоб оту Ганьку засунуть під стіл.
• Є, є… чоловіче, - заперечив той, кого назвали Монею, - тепер все уже не так просто. Тепер вони об’єдналися… оті «амазонки». І хто б міг подумати! - Хто б знав, що все так розкрутиться…
• Да. Іще як розкрутилися… Матріархізм – чи як вони там все то називають. Ви тільки гляньте – вони ж зламали нашу систему повністю… Зарази… І тепер навіть сама система без отих «амазонок» буде працювати і нас «жувати» потихеньку. Що – не так? Ох, і хитра ж ота Ганька, стерва!
• Поки не пізно її потрібно зупинити. Негайно. Любими методами і способами. Ви тільки подивіться – іще трохи і ми будемо без копійки…
• Ну, Моня, ти б краще мовчав… Твоїх копійок тобі хватить на багато років вперед. Що – не так я кажу?
• А ти мої гроші не рахуй. Ось…- злорадно прошипів Давид. – свої порахуй.

В двері постукали. Зайшла жінка-секретарка. Її точена фігурка на високих черевичках, похитуючись своїми пружкими стегнами, повільно посунула в сторону чоловіків.

• Пане Давиде, - почала жінка, - там… тут… чоловік… хоче з вами поговорити. Каже питання надзвичайної ваги. Каже, його питання відноситься до термінових і вас воно дуже зацікавить.
• Що? – сердито фиркнув Давид, - у нас що, інші питання – так собі? І звідки він взявся, хто його впустив сюди?
• Він каже, - перебила його секретарка, - що він із поліції. Каже, що має ордер на обшук…
• Що-о? Який іще ордер – нічого собі… Ану, дай но сюди телефон…

Давид взяв слухавку і набрав номер прокуратури.

• Так… почулося в слухавку, - прокуратура… так-так… це ми видали ордер на обшук. Так, за відома генерального прокурора… Так, за вказівкою Президента, Ганни Горох…

Давид схвильовано поклав слухавку, не розуміючи, що він має зараз зробити. Його партнери, кожен на своєму місці, спокійно спостерігав, що далі буде робити їх партнер по бізнесу і соціальному статусі.

Секретарка вийшла, а замість неї в кімнату ввійшли декілька чоловіків із автоматами і дві жінки-прокурорші. Одна із них тримала в руках папірець – ордер на обшук. Вона спокійно підійшла до столу і поклала ордер на поліровану поверхню. На білому фоні паперу різко виділялася гербова печатка і підпис генерального прокурора.

• Прошу всіх залишатися на своїх місцях. Зараз буде проведений обшук. Ніхто нікуди не виходить і нічого не бере руками. Я зрозуміло говорю?
• Да-а, - промичав Моня, - іще як зрозуміло… Далі нікуди.  Може, ви поясните – для чого оце все? Що, не можна було по-нормальному, як це ми робили раніше, зробити? Зібрали б нас тихенько – погуторили, домовилися скільки потрібно – і на цьому розійшлися…

Обшук продовжувався декілька годин. Сумерки почали заглядати у вікно, а в будинку продовжувався формальний  «шмонд». Нарешті все заспокоїлися, підписали документи – розписку про невиїзд із міста і… роз’їхалися.

І тільки на наступний ранок було всім зрозуміло – кругом, у всіх містах, у всіх регіонах, в офісах олігархів і ТОП чиновників проводився формальний і законний шухер. Шукали все: гроші, наркотики, документи, зброю…

То було все так не звично, так несподівано, що ані Давид, ані Моня, ані Марк – ніхто не міг навіть подумати про таке іще декілька днів назад. Тисячі обшуків, тисячі арештів, тисячі судів, тисячі конфіскацій.

Конфісковане майно і , особливо гроші, безупинно потекли рікою в державний бюджет, який на очах наповнювався до незвичних для нього меж. Якщо раніше було навпаки – із бюджету, як із дірявого решета, постійно витікали гроші – то тепер, все навпаки. Будинки, вілли, квартири, офшори, офіси – то було щось неймовірне.

То був формальний і натуральний розгром олігархів і їх сателітів-чиновників. І ніщо не могло зупинити цей процес – створена система автоматично і швидко вираховувала вкрадені суми, а штучний інтелект формально визначав покарання.

Телевізор безперервно транслював судові процеси, а народ, відкривши рота не відривався від екрана.

То було незвично. То було ефективно. То була нова система управління. То був штучний інтелект – то була справедливість.

• Господі! Скільки всього було вкрадено! – Президент, а то була Ганна, спокійно сиділа за столом і дивилася на папери, що лежали перед нею. – Скільки ж потрібно людині, щоб нормально жити! А, ні… потрібно більше вкрасти…І от тепер доводиться вичищати оці конюшні від гівна…
• Дозвольте, - у дверях з’явилася постать прем’єр-міністра. – Можна зайти?