Розділ 11 Зустріч

       Розділ 11    Зустріч

Марія не поспішаючи ішла по вулиці. Навкруги спішили по своїх справах люди, машини снували по дорогах, голуби клювали зерно на асфальті, синє небо нагадувало – скоро весна.

Жінка стишила ходу і її погляд привернуло знайоме кафе – саме тут, на Подолі, вони, три подруги, вирішили вступити в клуб «Самотніх жінок», який пізніше перетворився в політичну партію «Амазонки». Це в цьому кафе тоді народилася ідея матріархату.

«Скільки ж часу минуло? – подумки спитала Марія, - мабуть, два чи три роки. Як швидко плине час. Все так змінилося. Ось партія «Амазонок» виграли вибори, а Ганна, їх ділова подруга, навіть стала Президентом країни».

«Треба ж таке… Ганна стала Президентом… Хто б міг подумати, що таке трапиться, - промайнуло в голові жінки. – А тоді в цьому кафе ми були рівні, розлучені і самотні, нещасні і одиначки, яких доля обділила сімейним щастям. Саме тоді в кафе у них народилася ідея жіночого гегемону в управлінні.  Така просто ідейка, яку чомусь, як вітром, підхопило суспільство і… понесло, понесло в політику да так, що все стало сторчма. Дійшло до того, що всіх чоловіків погнали в шию із своїх крісел і на їх місця прийшли ділові жінки. Але саме цікаве – то демографічна реформа, ота база репродуктивного матеріалу, народження і контроль дітей, особливий підхід до виховання … Да, - посміхнулася Марія, не думала я, що так все повернеться. А що я? – А нічого, як працювала за прилавком магазину, так і працюю. Іноді дивлюсь по телевізору на подрузю Ганну і заздрю їй – ловко прилаштувалася… А про мене забула… Ну, та хай буде так…»

Несподівано задзвенів в сумочці телефон.

• Але, слухаю…
• Марічка, Марічка це ти? – почулося в слухавку. – це я – Ганна. Пам’ятаєш таку?
• Ганна? Ти? – здивувалася Марічка, - Оце так, з якого приводу подзвонила? Я думала, що ти уже давно забула своїх подруг, уже не пам’ятаєш наші посиденьки, нашу нещасливу бабину долю…
• Перестань… - заперечила Ганна, - що трапилося, то повинно було трапитись. Я все пам’ятаю, часто згадую, але… робота. Розумієш? Дуже багато проблем… Ну, ти мабуть телевізор дивишся – так?
• Та, знаю я все. Не заздрю тобі, подрузя… чи то – пані Президент. Ти , мабуть, щось хотіла, що дзвониш простій продавщиці?
• Ну, да…потрібно. – як завжди активно відповіла Ганна, - хочу зустрітися в нашій компанії в нашому кафе. Памятатаєш де воно?
• Тю, я як раз зараз біля нього – тільки подумала, як ми тут народили ідею матріархату. Я думала, що це так, для розваги, а бач, як вийшло.
• Да… це твоя ідея…- погодилася Ганна, - Значить так, давай забирай Оксану – і в кафе через годину. Я під’їду на метро. Тільки – без розголосу, хочу відчути, як колись, волю і простоту. Скучила я по всьому цьому. Ти мене розумієш?
• Ну, ладно, - погодилася Марічка, - давай, за нашим столом в кінці … патякаєш? – і добавила, - ну ти даєш, пані Президент…

Трубка замовкла. Марічка від розгубленості не знала , що їй робити – дзвонити Оксані, чи замовляти стіл в кафе. Потім знайшла номер Оксани і відправила СМС :

«Оксана, в нашому кафе через годину. Організовує Ганна…»

Жінка повільно заховала телефон в сумочку і подивилася в вікно кафе. Там, як завжди було повно народу. Снували офіціантки, грала музика, за невеликими столами, покритих скатертю, сиділи гості. Тускле світло від настільних ламп створювали приємну атмосферу разом із м’якими шкіряними кріслами, які стояли напроти.

Дзвінок телефону.

• Так, Марія…

Почувся голос Оксани.

• Ти шо таке написала? Може, забагато випила? Яка вечірка? Яка Ганна? – голос в слухавці був здивований і якийсь знервований. – Хіба у мене немає чого робити? Га?
• Почекай, Оксана. – почала Марічка, - я і сама в шоці. Раптом декілька хвилин тому подзвонила Ганна і ото запропонувала зустрітися в кафе… Ото чудеса!  Сама пані Президентша… як тобі таке?
• Да, ну… Оце так номер! І як це має бути – у неї ж охорона? Як вона приїде – із своїм кортеджем?
• Не вгадала. На метро… Ось…
• Да, ну… - знову почулося в слухавці. – Яке метро? Ти що? Вона ж – Президент? Ти забула? Її охороняють десятки охоронців… То, що вони – закриють на вечір кафе?
• Та, ні… Перестань. Ганна приїде інкогніто на метро. Саме. Як і раніше. Посидимо, поговоримо, як колись, вип’ємо , поспіваємо… Пам’ятаєш як то колись було?
• Ну, ладно… Гониш… - недовірливий голос Оксани із телефона, - ти мене заінтригувала. Зараз буду…

Марічка, не розмірковуючи, повернулася і різко відкрила двері в кафе. Тут, як колись, все їй було знайоме – мелодично грала музика, ті ж приємні офіціантки, акуратні столики і атмосфера – неймовірно приємна майже домашня атмосфера.

Жінка зняла пальто і повільно пройшла між столиками, намагаючись очима знайти вільні місця. Як не дивно, їх столик, за яким колись жінки частенько  обговорювали свої життєві проблеми, попиваючи біле вино із глибоких стаканів, був вільний.

Не роздумуючи вона сіла на стілець, відкрила свою сумочку і витягнула пачку «Мальборо»,  дістала запальничку і солодко потягнула теплий димок цигарки. В велике прозоре вікно було видно вулицю, перехожих і вихід із метро. Марічка уважно дивилася, намагаючись не пропустити, знайому фігуру її давньої подруги Ганни. Чомусь в голову лізли спогади, коли вони сама в цьому кафе, саме за цим столиком, обговорювали розлучення Ганни перед судом.